Розділ 7. Зустріч з Каєм

Сьогодні мій день народження. Я сиджу в кімнаті і слухаю вітання від мами та Міли. Вони жестикулюють, говорять голосно, я ледь їх слухаю, але до мене долітають обривки фраз типу: «Вітаю», «Здоров'я тобі», але не слухаю я їх, бо хвилин 10 тому, до того як вони почали мене вітати, мені написав Кай і сказав, що нам сьогодні треба зустрітись о 2 - годині дня в кафе терміново. Він навіть не назвав назву кафе, але я й так  вже знала, що це за кафе .Це- кафе, де ми завжди зустрічались, а тепер я намагаюсь зрозуміти, чому ми повинні зустрітись, і що такого термінового сталось.

Але з роздумів мене виринає звук від вибуху хлопавки. Я аж підстрибнула. Вони почали хлопати, а я у відповідь посміхатись. Я глянула на годинник — чудово, в мене є дві години до зустрічі з Каєм. Я швидко прийняла вітання, подарунки, обійняла маму і Мілу, а після пішла приводити себе до ладу, оскільки останнім часом я погано сплю, з'явились круги під очима, тому я наношу макіяж, щоб виглядати свіжіше.

Я зайшла в кімнату і натрапила на Мілу. Вона сиділа на моєму ліжку і уважно мене розглядала. Спершу її погляд був здивований, це я зрозуміла по тому, як піднялись її брови, а потім вона звузила очі і хитро на мене глянула.

— Ти нафарбувалася, одягнула сукню, — вона встала з ліжка і плеснула в долоні. — Ти йдеш на побачення?

Я від подиву аж похитнулась. Ну так, я рідко одягаю сукню, але це ж не означає, що одразу побачення.

— Тобто, по-твоєму, якщо я нафарбувалася і одягнула сукню, то я йду на побачення? — сказала я і склала руки на боки.

Міла підвела на мене свій погляд, але усмішка з її лиця не зникла. Вона сіла на ліжко.

— Так, Амандо, сідай і розповідай, до кого зібралась.

Я опустила голову, зрозумівши, що мені не втекти від цієї розмови, тому, сівши поруч з Мілою, я відповіла

— Кай запросив мене на зустріч, але це не побачення, як ти подумала, — відразу відрізала я, як тільки на лиці подруги з'явився хитрий вираз обличчя.

Коли вона почула, що це не побачення, було видно, що весь інстинкт свахи в ній зник, але вона продовжувала мене уважно слухати.

— Він написав, що це терміново, і ось через годину ми маємо зустрітись. Знаєш, це повідомлення, воно майже таке саме, як дев'ять років тому, коли ми були на першій зустрічі із трьох, — сказавши це, в голосі з'явилась нотка суму. — Але, знаєш, Міл, сумніваюсь, що він, як і тоді, запросить мене у парк розваг.

— Міла підсіла до мене ближче і обійняла мене  за плечі.

— Слухай, Амандо, а може, ти йому на цій зустрічі розкажеш всю правду? Може, саме сьогодні?

Я перевела на неї погляд.

— Міла, він мені не повірить.

Міла задумливо подивилась на стіну, а потім знову перевела погляд на мене.

— А що треба, щоб повірив? Ну, може, це ти так думаєш, а він насправді не такий?

— Міла, я вже не знаю, який він. Того Кая, якого я знаю, немає, це якийсь новий, і мені боляче вже усвідомлення того, що це я його таким зробила. Якби не той проклятий вечір, нічого не сталось би, і ці п'ять років ми жили б разом.

Я й сама не зрозуміла, коли в моєму голосі з'явилась злість і як я сильно стиснула долоню, що нігті впились в шкіру.

Міла це помітила.

— Амандо, заспокойся, в тебе сьогодні ще з ним зустріч.

Я кивнула і зробила три вдихи та видихи.

Ми ще поговорили з Мілою. Вона запропонувала, щоб вона пішла зі мною, але я її запевнила, що цього робити не потрібно, що якщо щось станеться, я її одразу повідомлю.

Я попрощалась з мамою, кажучи, що їду на зустріч з подругами. Я не кажу мамі правду, щоб вона не хвилювалась.

Я прийшла в кафе і одразу помітила Кая. Він сидів за столом та дивився у вікно. Мені одразу згадалась наша перша зустріч, перша з трьох. Він також так сидів. Якби ж можна було відмотати час назад, я б ніколи не припустилась тої помилки.

Його риси обличчя майже не змінились, тільки стали трішки грубішими, і очі. В них тепер тільки холод. Це я зрозуміла ще з першої нашої бесіди з ним.

Я переконала себе перестати його розглядати, бо якщо він помітить, буде не дуже гарно, а я не хочу виглядати дурепою, тому, зібравшись, поправивши чорну сукню, я підійшла до столика.

Коли я підійшла, Кай подивився на мене і оцінював поглядом. Я, не зважаючи на це, сіла навпроти нього і одразу перейшла до справи.

— Чому кликав мене? Що такого термінового?

Мій голос звучав рівно, тільки всередині була ціла буря.

Він перевів свій погляд на мене, і ми зустрілись поглядами. В його різних очах було те, чого я не могла зрозуміти.Як би не намагались.

— Амандо, я задам питання, а ти мені чесно відповіси, окей? — Він говорив серйозно.

Я кивнула через те, що не змогла нічого більше сказати.

Він склав руки в замок і придвинувся ближче, і в ніс вдарив запах ментолу і м'яти. Можливо, він і змінив своє життя, але парфум точно ні. Від нього пахне так само, як і п'ять років тому.

Від цієї думки я ледь помітно посміхнулась.

— Амандо, що сталось між тобою і Камілою?

Посмішка, яка була ледь помітна, і то зійшла з мого лиця. Мене здивувало його питання настільки, що хотілось запитати: «А що, переживаєш за неї, так?» Але я вчасно себе зупинила. Я не маю права на такі запитання.

— Та нічого між нами не сталось, — сказала я, намагаючись збрехати.

Але я бачила, що Кай не повірив ні на секунду. Він ніби бачив мене наскрізь.

— Амандо, не бреши мені. Я чудово знаю, що між вами щось сталось, тим паче ти її вдарила, — говорив він серйозно, дивлячись мені прямо в очі.

А мене це дратувало. Чому йому не все одно на неї? Ну не можу я повірити, що він дійсно з нею зустрічається. Невже він настільки змінився?

— Так, я дала їй ляпаса, але вона його заслужила, — сказала я і сама не зрозуміла, як підвищила тон на нього.

Ні, ну дійсно, що так цікаво, як вона? Аж бісить. Але треба заспокоїтись. Я не повинна такого відчувати не після того, як наговорила йому всього підряд.

— Амандо, я не питаю, заслуговувала вона ляпаса чи ні, я запитую, що саме там сталось, — він настільки спокійно говорить, аж придушити його хочеться.