Розділ 5. Життя без неї

Кай

Швидкість, адреналін — це єдині почуття, які не дозволяли про неї думати. Не думати про біль, який вона завдала. Перші дні було до жаху боляче, серце розривалося, і тоді я вперше сів на байк, зробив те, чого колись не зробив би ні за що. Але це був єдиний спосіб заглушити біль. А потім — гонки, адреналін і все в цьому дусі, і я почав приходити в себе.

І потім з’явилась вона. Доросліша, гарна, але настільки чужа. Я не знаю, навіщо вона приїхала сюди, але коли я побачив її на гонках, я був у шоці від того, що вона прийшла. А потім до мене підійшла Каміла. Хоча в нас із Камілою нічого не було, крім пари поцілунків, але я бачив, як Аманда ревнувала.

Я під’їхав до будинку, і коли зайшов у дім, зміг спокійно видихнути. Я настільки намагався її забути, але вона знову з’явилась у моєму житті. Але тепер я не дозволю їй знову розбити моє серце.

На телефон прийшло повідомлення від Каміли. Я спершу здивувався, звідки в неї мій номер, а потім згадав: колись, коли Каміли стало погано, я допоміг їй, і вона попросила мій номер телефону, щоб потім мені подякувати. Але скільки б я не відмовляв, вона все одно вмовила мене дати свій номер.

Я подивився на повідомлення від Каміли:

— Привіт, Кай. Давай сходимо з тобою кудись.

Прочитавши повідомлення, я швидко відповів:

— Ні, я зайнятий, не прийду.

Я вимкнув телефон та пішов у душ, але мені не давали спокою думки: навіщо вона тут? Чому прийшла на гонку?

Аманда

Я прокинулась від того, що сонце світило в очі. Я прийняла душ, привела себе в порядок і пішла на кухню. На столі я побачила записку від Міли. Її почерк.

«Привіт, люба подруго. Ми з твоєю мамою поїхали за покупками. Хотіли взяти і тебе з собою, але я знаю, як ти не любиш це діло, тому вмовила твою маму не брати тебе з собою. Та й не хотіли тебе будити, тому будемо ввечері. Цілую, люблю, бережи себе».

Я прочитала записку та посміхнулась. Міла знала мене дуже добре. Я справді не люблю ходити по магазинах, тому дуже вдячна, що мене з собою не взяли. Тим паче я добре спала.

Я почала готувати сніданок, намагаючись не думати про Кая, але виходило складно. Я поснідала та пішла читати книгу, вирішивши посвятити цей день тільки собі. Але коли я почала читати, мені на телефон прийшло повідомлення від Каміли:

— Привіт, Амандо. Нам потрібно зустрітись сьогодні о третій годині в кафе «Нове життя». Нам треба поговорити.

Я спершу хотіла відмовити, але щось у мені не дало цього зробити, і я погодилась.

Я перевдягнулась, вдягла топ та джинси, оскільки літо було спекотне, зав’язала волосся в хвіст та пішла до кафе. Оскільки воно було поруч із будинком, я не поспішала, тому прийшла туди раніше Каміли.

Я сіла, замовила каву, і коли каву принесли, прийшла Каміла. Вона теж замовила каву і сіла навпроти, а потім заговорила:

— Привіт ще раз, Амандо. Мені потрібно з тобою поговорити.

Я перевела на неї погляд і спокійно сказала:

— Про що?

— Про те, щоб ти трималась подалі від Кая.

Посмішка сама з’явилась на моєму обличчі.

— То про це ти хотіла поговорити?

— Так, про це. Не лізь до Кая, зрозуміла?

— Каміла, Каміла… Ти так і не зрозуміла. Я не знаю, що у вас там за відносини, але він точно тебе не кохає. Це я можу тобі гарантувати.

Я поклала руки на стіл та склала їх у замок.

— Він мене любить, зрозуміла? Хто ти така, щоб так говорити?

Каміла виглядала впевнено, але я розуміла, що це не так, оскільки бачила, як вона почала прикусувати нижню губу. Вона так робила і в школі, коли хвилювалась або коли її чіпали за живе.

— Каміла, я знаю Кая добре, і можу тобі сказати, що він тебе не кохає.

— Ага, звісно. А кого кохає? Тебе?

І тут серце почало битись сильніше, впевненість розсіялась.

— Ні, мене він не кохає.

— Правильно, не кохає. Після того, що ти зробила, ти не заслуговуєш на кохання.

Я стиснула руки, намагаючись прийти в себе, але не допомагало, бо вона була права. Після того, що я зробила, який біль я йому заподіяла… Я не маю права кохати і бути коханою. Не маю права. Але ніхто з них не знає, що в мене не було вибору. Ніхто не знає, як було мені всі ці п’ять років.

Я видихнула.
— Ти нічого не знаєш, Каміла, щоб так говорити, ясно? Ти нічого не знаєш, тому не смій так говорити, — сказала я спокійно, хоча голос здригався.

— Амандо, всі ми знаємо, яка ти насправді. Всі ми знаємо, як ти вчинила з Каєм.

Я від люті гупнула рукою по столу і підвищила голос.

— Каміла, стеж за словами. Ти нічого не знаєш, ясно?

Вона задоволено від моєї реакції посміхнулась.

— Чого ж я не знаю? Ми ж із тобою подруги, Амандо.

Від слова «подруги» мене аж скривило. Настільки огидно це звучало з її вуст.

— Каміла, ми не подруги. Не думай, що я не знаю, хто мене підставив у школі. Хто сказав, що це я облила фарбою однокласницю? Думаєш, я не знаю, що це була ти? Ти ніколи не була мені подругою, і в тебе ніколи не було подруг і не буде, Каміла.

Я бачила, як змінюється її вираз обличчя. Усмішка, яка ще хвилину тому була на її обличчі, сповзла. Я бачила, як вона стиснула кулаки, але мене вже було не зупинити.

— Ти стерво, яке думає тільки про себе. Думаєш, я не знаю, як ти підставила мене перед Каєм, коли ми з ним зустрічались? Думаєш, я не знала, що це ти послала йому фото, де нібито я обіймаюсь з іншим хлопцем? Думаєш, я не знала, що це було все сплановано тобою? Все знаю, Каміла. Все.

Я видихнула. Нарешті виговорила все, що тримала в собі стільки років. Наче гора з плечей впала.

А Каміла дивилась на мене і не могла сказати ні слова.

А потім я встала зі столу, оплативши рахунок, взяла сумку і сказала наостанок:

— Запам’ятай, Каміло: хочеш, щоб хтось тебе любив — зміни щось у собі. А Кай таких, як ти, не любить.

Я поплескала її по плечу і, розвернувшись, пішла.