Глава 2. Наслідки мого рішення

Я йшла додому, повністю в своїх роздумах, не звертаючи уваги ні на що, але в пам’ять вбився момент, коли ми вперше познайомились.

Мені на той момент було 16. Дев’ять років тому.

Я біжу, бо запізнююся на урок, не звертаючи уваги ні на кого. В руках кава, і я стикаюсь з хлопцем і тим самим виливаю на нього каву. Добре, що хоч не гарячу. Я піднімаю погляд і одразу помічаю, що в нього різний колір очей: одне око зелене, інше каре.

Ну чудово, Аманда, ти стикнулась з хлопцем, пролила на нього каву, а тепер ще розглядаєш його. Ну прям Оскар тобі треба.

— Вибачте, я не хотіла, — сказала я, опускаючи погляд.
— Та нічого, — сказав хлопець. У нього був грубий голос, проте він виглядав дуже мило.
— Справді, я не хотіла... — він не дав мені договорити і перебив.
— Я ж сказав — нічого.

Я посміхнулась, а потім згадала, що запізнююсь, і швидко сказала:
— Я дуже спізнююсь, тому я побігла, вибач.

Він подивився на мене, кивнув і посміхнувся.

Зі спогадів мене вирвало те, що я вже прийшла додому. Коли я зайшла, я зрозуміла, що мами вдома немає, тому підійшла до Міли.

— Міла, а де мама?

Вона дивилась телевізор, але як я запитала — повернулась до мене та сказала:
— А її подруга покликала каву пити.

— Зрозуміла, — сказала я та поставила пакет на стіл, а сама сіла поряд з Мілою.

Міла замітила, що щось не так.
— Амандо, що сталось?

Я перевела на неї погляд і сказала:
— Я зустріла Кая.

Вона аж рот рукою прикрила. Було видно, що це її дуже здивувало.
— Ти серйозно?

Я кивнула.
— Так. А коли ти його побачила, можеш трішки подробно розповісти?

Я кивнула.
— Річ в тім, коли я прийшла в магазин, все було добре, але коли я уходила, тітка Тая сказала, ну ти її знаєш, я працювала в неї в магазині...

Міла кивнула, продовжуючи мене уважно слухати.

— Ну і коли я збиралась уходити, вона сказала, що Кай дуже змінився. Але я не зрозуміла як. А коли його побачила — зрозуміла.

Міла, не розуміючи, дивилась на мене.
— Ну то як він змінився?

— Міла, він повністю змінився. Він тепер ганяє на байку і крутиться серед дівчат. Від того його, яким він був, і сліду не залишилось.

— Оце да... — все, що змогла сказати Міла.

Я кивнула.
— Міла, я не розумію, чому він змінився. Що з ним сталось?

Міла глянула на мене, підповзла ближче і обійняла мене.
— Нічого, Амандо, ми дізнаємось все.

Я кивнула і закрила очі.

Так і пройшов наш день. Я намагалась не думати про Кая, але не дуже добре виходило. Ми чудово проводили час разом — я, Міла і мама.

Коли наступив вечір, я вирішила пошукати Кая в соціальних мережах. І я його знайшла. Його профіль був відкритим, і я зайшла туди. Але краще б не заходила.

Там були його фото на байку, фото з віскі в руках і були відео, де він катається, але на шаленій швидкості.

Я передивлялась профіль, а в голові єдине запитання: що з тобою сталось, Кае? Невже це через мене? Невже це я причина твоїх змін?

І тут я згадала про Камiлу. Вона дружила зі мною з першого класу, а потім, коли я поїхала, ми перестали спілкуватись. Але Камiла завжди любила тусовки і дискотеки. І головне — вона любила байкерів. А тому вона повинна сто відсотків знати, що сталось з Каем.

А це мені і потрібно.

Я знайшла її номер телефону і написала їй:
«Привіт, Камiла, це Аманда. Пам’ятаєш мене?»

Відповідь прийшла майже одразу. Я навіть здивувалась.
«Привіт, Амандо! Звісно, я тебе пам’ятаю! Ти як? Я так за тобою сумувала! А ти не брала слухавку, коли я телефонувала».

Я згадала — так, вона телефонувала мені, але мені тоді було не до цього.

«Вибач, просто тоді були такі обставини. Я зараз приїхала назад. Я зараз в Сан-Франциско, приїхала сюди до мами на місяць».

«О Боже, яка я рада! Це чудово! Слухай, давай завтра зустрінемось в нашому улюбленому кафе».

Те, що мені треба, подумала я. Хоча я і написала Камiлі, щоб дізнатись про Кая, я все одно теж за нею сумувала, тому одразу погодилась.

— Так, звичайно, давай.
— Ну тоді завтра о 2 годині дня.
— Да, окей.
— До завтра.
— До завтра.

Я поклала телефон і видихнула. Тепер нарешті я дізнаюсь, що сталось з Каем.

Я прокинулась о 10 ранку та пішла в душ. Міла в цей час ще спала — Міла взагалі любить довго поспати. Мама пішла ще зранку, бо її покликав батько.

З батьком у мене стосунки були ні хороші, ні погані — нейтральні.

Я вдягнулась, нафарбувалась та пішла в кафе.

Коли я прийшла, одразу помітила Камiлу. У неї руде волосся і зелені очі. Вона струнка і дуже гарна. В шкільні роки за нею бігало дуже багато хлопців, але вона відмовляла, бо тоді кохала хлопця, а він не відповідав їй взаємністю.

Я підійшла до неї. Вона мене побачила та міцно обійняла. Я обійняла її у відповідь.

— Амандо, ти така гарна, ну просто...
Я посміхнулась. Камiла завжди робила мені компліменти.
— Дякую, ти теж з кожним роком все краще.

Вона у відповідь мені посміхнулась, і ми сіли за стіл.

— Ну, розповідай, де була ці 5 років?
— В Мілані.

Вона здивовано на мене глянула.
— Ти була в Мілані?
— Так.
— Ну і що там? — запитала Камiла.

Камiла завжди мріяла побувати в Мілані.

— Все як скрізь, нічого особливого. Або я нічого особливого не помітила.

Вона задумалась.
— А ти як?
— Ой, ну я добре. До речі, ти навіть не уявляєш, як змінився Кай.

Серце пропустило удар. Ось це я і чекала — тепер я дізнаюсь, що з ним сталось.

— В сенсі? — сказала я, роблячи вигляд, що не бачила його.

— Ну коротше, коли ти поїхала, він сидів вдома, не виходив нікуди. А якщо і виходив, то ні з ким не розмовляв.

Серце стиснулось.

— А потім у нас тут з’явився новий байкер. Ніхто не знав, хто це. Він дуже гарно їздив і дуже швидко. І всі дівчата хотіли з ним познайомитись.