Розділ 1. Зустріч з минулим

Я стою біля вікна і тримаю валізу. Через дві години в мене літак у місце, де колись розбилося моє серце. Але не тільки моє. Місце, де я допустила головну помилку. У місце під назвою Сан-Франциско. Але про все по порядку.

Мене звати Аманда Селіста, мені 25 років, і я працюю офіціанткою, хоча сама вивчилась на архітектора, і я працювала в компанії. Але два роки тому мене звільнили звідти навіть не через мою помилку — мене обмовили і звільнили. А коли я почала влаштовуватись на роботу, всі питали, де я працювала до цього, і вони звертались туди за рекомендацією. Але вони говорили, що я дуже погано в них працювала, хоча коли я там працювала, мені говорили зовсім інакше. І через це мене не хотіли брати. І після сьомої невдалої співбесіди я здалась і пішла працювати офіціанткою. Зарплата була меншою, проте були ще чайові, і мені вистачало на життя.

А ще в мене є найкраща подруга Міла, їй 25 років, і вона блондинка з голубими очима, струнка і висока, а я її повна протилежність: я чорноволоса з зеленими очима, струнка, але закрита, а вона дуже доброзичлива, але дуже сором’язлива. Познайомились ми, коли я тільки приїхала, і відтоді стали найкращими подругами. І вона знає, чому я не хочу повертатись у Сан-Франциско, тому вона теж вирішила поїхати зі мною.

А їдемо ми через те, що мені вчора подзвонила мама та сказала, що дуже захворіла, і моє серце було неспокійне, і я вирішила провідати маму всього на місяць, і все. А подруга, коли дізналась, вирішила поїхати зі мною, щоб підтримати, і за це я їй дуже вдячна.

— Амандо, вже час!
— А ось і подруга.
— Добре, Міла, іду.

Я взяла сумку та вийшла на вулицю. Зараз на вулиці літо, і спека просто душить, але є холодний вітер, і тому на вулиці знаходитись легше. Ми сіли в таксі та поїхали в аеропорт. Коли ми приїхали, в нас забрали валізи, ми пройшли паспортний контроль та пішли на свій рейс.

Коли ми зайняли місця в літаку, то трішки розслабились. Я сиділа біля віконця і дивилась, як ми піднімаємось високо в небо.

— Амандо, ти як?
Я повернулась до неї та заспокійливо посміхнулась:
— Все добре, — сказала я.
— Амандо, все буде добре. Ми там побудемо місяць і поїдемо назад до Мілану.
Вона поклала свою руку поверх моєї.
— Я знаю, — сказала я.

І ми не продовжили цей діалог. Весь політ з пересадкою пройшов спокійно. Коли ми прилетіли, одразу взяли таксі та поїхали до мами.

Коли ми під’їхали, я побачила пофарбований гарний будинок, не такий, який бачила п’ять років тому, коли покидала це місце.

Я постукала в двері. Коли двері відкрились, я застигла на порозі. Мене зустріла мама, і нічого такого, але вона була абсолютно здорова, гарно вдягнена. Мама в мене теж чорноволоса і з карими очима.

— Мамо? — нерозуміючи запитала я.
— Так, заходьте. О, бачу ти з Мілою.
— Так, з Мілою.

Ми зайшли в дім, і я побачила, який всередині гарний ремонт — все нове, від старого не залишилось і сліду. Я трішки відійшла від шоку і заговорила:

— Мамо, а ти як себе почуваєш? — запитала я, сідаючи в крісло, а Міла сіла напроти мене.

Мама перевела на мене погляд і на її лиці з’явилась усмішка:
— Чудово, — весело сказала вона.

— Мамо, може поясниш?

Вона хмикнула і сказала:
— Ну а як ще тебе можна було сюди заманити? Ти постійно відмовляєш мені, тому я придумала історію, що захворіла.

Я піднялась з місця, поправляючи волосся — таким жестом я ще з дитинства себе заспокоюю.
— Чудово, мамо, ти розумієш, я взяла відпустку, витратила гроші на приліт сюди, а ти говориш, що ти  це вигадала?!

— Ну а що ще робити було? Ти постійно знаходила відговорки, щоб сюди не їхати.

Я глянула на неї, нічого не відповідаючи, і зрозуміла, що мама дійсно дуже просила, щоб я приїхала, а я не приїжджала, і вона просто скучила за мною.

— Добре, мамо, але більше так не роби, а то я дуже злякалась, — сказала я та обійняла маму.
Вона обійняла мене у відповідь, а Міла, сидячи в кріслі, весело посміхалась.

Я згадала, як тоді п’ять років тому теж її обіймала, тільки тоді ми обіймались зі сльозами на очах, а зараз — з посмішкою.

Мама відсторонилась і сказала:
— Ну добре, пішли їсти, а то ви напевно голодні.

Ми з Мілою кивнули і пішли їсти. Після їжі ми прибрали після себе, і мене мати послала в магазин. Да, да, саме так — ми тільки прибрали, а вона вже в магазин послала, але я не сперечалась, я сама хотіла  прогулятись по рідних вулицях.

Я зайшла в магазин і стала в чергу. А як ми звикли, в чергах обов’язково когось обговорюють. І тут не виключення: дві доволі молоді жінки попереду дуже голосно когось обговорювали. До мене долітали фрази типу: “він такий гарний”, “він так гарно ганяє на байку”.

Я не звертала уваги. Коли черга розійшлась, я підійшла до каси.

— О, Амандо, це ти? — сказала жінка сорока п’яти років на вигляд. Це тьотя Тая, продавчиня в цьому магазині, і ми добре знайомі.
— Доброго дня, тьотя Тая, як ви? — запитала я.
— Та я нормально, а ти як сама? Поїхала п’ять років тому…

Я кивнула. Я  тут працювала п’ять років тому, це була моя підробітка.

— Так, обставини так вплинули, і мені довелось покинути місце, а зараз повернулась, щоб маму провідати.

— Я зрозуміла, моя люба. А що тобі треба?

— Мені потрібні круасани і печиво.

Я оплатила карткою і подякувала, як збиралась іти, вона мене зупинила:

— Амандо, є ще дещо, люба.

Я нерозуміючи подивилась на неї:
— Що саме?

— Кай вже не той, ким ти його пам’ятаєш.

— В сенсі?

— Побачиш.

Я вийшла на двір, щоб перевести подих. Коли я вийшла, стало легше, але серце почало боліти, ніби рану, яка зажила, знову відкрили, і вона кровоточить. Я намагалась його забути, але не змогла. Але що означають ці  слова? 

Я роздумуючи пішла додому, але іншим шляхом — я любила цей шлях і називала його “шлях роздумів”.