Розділ 27

Минуло три роки.

Життя, яке колись зруйнувалося в одну мить, тепер стало спокійним і теплим, як літній дощ після бурі.

Олівія й Харпер прожили шлях, який не кожен зміг би пройти — від ненависті до вибачення, від зради до довіри, від страху до любові.

Вони втратили все — себе, кохання, віру — і все ж знайшли сили повернутися.

Він, який вважав себе зламаним і непотрібним, став тим, хто щоранку прокидається від сміху власного сина.

Вона, яка боялася навіть згадувати минуле, навчилася дивитися вперед і більше не тремтіти від спогадів.

Гаррі вже давно не було — його ім’я залишилося лише у судових справах та нічних новинах.

Адріан жив своїм життям, іноді навідувався до них, щоб побачити племінника.

І кожного разу, коли він дивився на цю сім’ю, на Харпера, Олівію та маленького Деймона, — розумів, що саме так і повинно було бути.

Деймон підріс. Він сидів на підлозі у вітальні, малював щось своїми дитячими пальчиками, час від часу озираючись на батьків.

А Харпер і Олівія сиділи поруч, у мовчанні, яке більше не було тягарем.

Це було спокійне, затишне мовчання — мовчання людей, які не потребували слів, щоб розуміти одне одного.

Їхня квартира наповнилася теплом, запахом кави й тихими розмовами вечорами.

Без драм, без страху, без минулих тіней.

Просто троє людей, які навчилися жити з любов’ю, навіть коли життя здавалося приреченим.

І коли вечір опускався на місто, Харпер обіймав Олівію, нахилявся й тихо шепотів їй:

— Ми вистояли.

Вона лише усміхалася у відповідь, проводячи пальцями по його руці, і дивилася на вогники за вікном.

Бо вони більше не були уламками минулого.

Вони стали доказом того, що справжнє кохання не зникає — воно просто чекає свого часу, щоб повернутися.

Вони були двома зруйнованими душами, які зуміли зібрати один одного докупи й довести, що навіть після найтемнішої ночі сходить світло.