Розділ 26

Минуло кілька місяців після всього, що сталося.

Життя нарешті почало знаходити рівновагу, ніби буря вщухла, залишивши після себе лише тихий шепіт спогадів.

Олівія офіційно розлучилася з Адріаном. Все пройшло спокійно, без сварок, без звинувачень. Він лише сказав:

«Тепер ви можете жити так, як заслуговуєте.».

Вона подякувала — і вперше за довгий час відчула полегшення.

А потім настала нова глава.

Без шуму, без пафосу — просто день, коли вони з Харпером підписали документи. Коли він одягнув їй на палець обручку, Олівія не змогла стримати сліз. Не від радості, не від болю — від глибокого усвідомлення, що вони пройшли через усе це… і все ж залишилися поруч.

Тепер вони жили в тій самій квартирі, де колись втратили одне одного.

Тоді стіни цієї оселі були свідками болю, крику, нерозуміння.

Тепер — тут лунали тихі розмови, запах ранкової кави й дитячий лепіт.

Деймон сидів на м’якому килимі посеред вітальні, обережно перебираючи свої іграшки — маленькі дерев’яні машинки й ведмедика, якого йому подарував Харпер.

Хлопчик щось бурмотів собі під ніс, а потім усміхнувся, коли його батько простягнув йому іншу іграшку.

— Твій улюблений, — тихо сказав Харпер, опускаючись поруч.

Олівія стояла біля дверей, тримаючи чашку чаю й дивлячись на них.

У її грудях теплом розливалося відчуття спокою — того самого, якого вона не знала вже роками.

Харпер, спираючись на протез, сів на підлогу поруч із сином і спостерігав, як Деймон тягнеться до нього крихітними руками.

— Бачиш, — усміхнувся він, — уже схожий на тебе, впертий і непосидючий.

Олівія засміялася, підійшла ближче й провела пальцями по його волоссю.

— Пам’ятаєш, як усе починалося? — запитав Харпер, дивлячись у її очі.

— Так, — відповіла вона м’яко. — Але головне не те, як почалося… а як закінчилося.

Він нахилився, торкнувся її губ, і цей поцілунок був не схожий на жоден інший — без пристрасті, без болю, просто м’який дотик двох, які пройшли крізь усе і вистояли.

Деймон заснув у них на руках, маленький і спокійний, а ніч за вікном опускалася тихо, ніби боялася порушити цей мир.

І в ту мить Олівія зрозуміла —життя не повертає минуле, воно дає шанс переписати майбутнє.

І цього разу вони не мали наміру втрачати ні його, ні один одного.