Розділ 25

Харпер стояв біля дверей дитячої, не наважуючись увійти. Пальці нервово стиснуті в кулак, подих уривчастий. Його серце билося так гучно, що він чув його відлуння у вухах.

Коли Олівія відчинила двері ширше, він зробив крок уперед — і все навколо зникло.

Посеред кімнати, у невеликому ліжечку, спав хлопчик.

Темне волосся, спокійне дихання, маленькі пальці, що ледь ворушилися у сні.

Харпер застиг. Йому здавалося, що повітря в грудях стало густим, як вода, і кожен вдих болів.

Це був його син.

Його.

Він зробив ще крок, потім ще один — наче боявся, що якщо підійде занадто швидко, усе розчиниться.

Олівія стояла осторонь, мовчки, спостерігаючи.

Харпер схилився над ліжечком. Його рука — велика, змучена, із шрамами — тремтіла, коли він торкнувся ковдри. Потім обережно, з тривогою, якої не відчував ніколи раніше, підняв дитину на руки.

Тепло маленького тіла обпекло його наскрізь.

Деймон ворухнувся, відкрив очі — і Харпер завмер.

Ті самі карі очі. Його очі.

На мить час зупинився.

У грудях щось обірвалося — і водночас відродилося.

— Привіт, — прошепотів він, майже боячись звуку власного голосу. — Я твій тато…

Малюк торкнувся його пальців. І цього було достатньо, щоб серце Харпера знову розлетілося на шматки.

Він не відчував такої слабкості ніколи. Але це не була слабкість — це було життя, яке він раптом усвідомив усередині себе.

Та в очах Олівії він побачив щось, що повернуло його на землю — її біль. Її пам’ять. І свою провину.

Він поклав дитину назад у ліжечко, зробив крок назад і опустив погляд.

— Я не впевнений, що зможу бути батьком, — тихо сказав він.

— Чому? — її голос був майже шепіт.

Харпер вдихнув, ніби готуючись зізнатися в найстрашнішому.

— Бо я зламаний. — Його голос зірвався. — Після аварії я не можу навіть нормально ходити. Протез — це нагадування, що я не той, ким був. Як я зможу навчити його бігати, якщо сам ледве стою на ногах? Як зможу його захисти, якщо я інвалід?

Він замовк, стискаючи пальці так, що побіліли кісточки.

— Ти й Деймон заслуговуєте на когось кращого. Не на мене.

Олівія повільно підійшла ближче. Її очі блищали, але не від жалю — від рішучості.

— Харпере, — прошепотіла вона, — наш син не потребує когось іншого. Йому потрібен ти. Ніхто тебе не замінить ні для Деймона, ні для мене.

Він дивився на неї, не вірячи. Але в її голосі не було ні співчуття, ні жалю — тільки тверда впевненість.

— Ти не уламок, — додала вона. — Ти той, хто повернувся, коли всі думали, що ти мертвий. І зараз ти тут. Це вже більше, ніж достатньо.

Харпер заплющив очі. Дихання збилося. Він відчував, як щось усередині нього повільно розтануло — той камінь, що лежав на серці весь цей рік.

Коли він знову глянув на Деймона, то побачив не страх, а сенс.

Тихий, простий, болісно справжній.

Він підійшов до ліжечка ще раз і поклав руку на край ковдри.

— Я спробую, — прошепотів. — Навіть якщо не вийде… я все одно спробую.

Олівія мовчки кивнула.

А в кімнаті запанувала тиша — спокійна, світла, така, якої вони обоє не відчували вже дуже давно.