Розділ 24

Кабінет Харпера був освітлений лише м’яким світлом настільної лампи. Олівія стояла біля дверей, її подих був уривчастим, руки тремтіли. Харпер навіть не підвів очей, коли вона увійшла — лише напружився, ніби відчував бурю, що ось-ось вибухне.

— Чому ти мовчав? — її голос зривався. — Чому не дав знати, що живий?

Він підвів погляд. Його очі — холодні, гострі, як лезо. І все ж у глибині блиснула тінь болю.

— Я не повинен був повертатись, — відповів він тихо. — Для всіх я був мертвий. Так було безпечніше.

Олівія не витримала.

— Безпечніше? — її голос наповнився гнівом і відчаєм. — Гаррі сказав, що ти загинув! Що тебе знайшли мертвим! А я… я вірила. Я кожного дня прокидалась і молилась, щоб це виявилось брехнею. А потім… — вона зупинилась, намагаючись стримати сльози. — Потім дізналася, що вагітна.

Харпер різко підвівся. Його дихання збилось, пальці стислись у кулаки.

— Що ти сказала?

— У мене народився син, Харпере. Твій син. — її голос затремтів. — І я боролась, щоб його не забрали. Гаррі погрожував мені. Сказав, що викраде дитину, якщо я не вийду заміж за Адріана.

Тиша. Тільки тікання годинника.

Харпер стояв нерухомо, немов кожне слово вбивало в нього черговий цвях.

Він не зводив погляду з Олівії — її очі, сповнені страху, втоми й болю, здавалися йому чимось далеким і водночас рідним.

— Адріан… — він вимовив ім’я брата повільно, ніби пробуючи його на смак. — Отже, він теж був у цьому?

— Він мене не змушував, — прошепотіла Олівія. — Він просто… намагався захистити Деймона. І мене.

Харпер відійшов до вікна. Його спина здавалася твердою, як камінь. Він не міг знайти повітря. В голові калейдоскопом миготіли образи — Олівія, Гаррі, темрява, біль, холод. І тепер — дитина. Його дитина.

Йому здавалося, що все навколо завмерло, навіть власне серце.

Він стиснув пальці так сильно, що нігті врізалися в шкіру.

— У мене… є син, — прошепотів він майже беззвучно. — І я навіть не знав.

Олівія зробила крок до нього, але він відступив, ніби боявся торкання.

У ньому боролися ненависть, біль, провина. Він не міг збагнути, що відчуває більше — гнів через зраду чи жаль через усе втрачене.

Його погляд був жорсткий, але всередині все руйнувалося.

— Ти навіть не уявляєш, — промовив він глухо, — скільки ночей я бачив тебе у снах. Як прокидався і кляв себе за те, що тебе залишив. А тепер дізнаюсь, що в мене є син, який ріс без мене.

Олівія стояла перед ним, мов тінь. Вона бачила, як трясуться його руки, як губи ледве стримують слова.

І тоді вона прошепотіла:

— Його звати Деймон. У нього твої очі.

Харпер заплющив їх, ніби ці слова вдарили прямо в серце.

І, вперше за весь час, він не зміг стримати себе — просто сів у крісло, приховавши обличчя руками.

Мовчання розтяглося, густе, нестерпне.

Тепер обоє знали: ніхто з них уже не зможе повернутися до минулого.

Але від нього — нікуди не втекти.