Розділ 21

Минуло кілька тижнів після тієї ночі.

Олівія нарешті почала спати хоча б по кілька годин, але тривога не зникала. Вона постійно прокидалася від найменшого шуму — навіть шелест листя за вікном змушував її серце битися швидше.

Та справжній страх прийшов не вночі — а вдень, у звичайний ранок, коли листоноша поклав на поріг товстий конверт.

Юридичні документи.

Печатка суду.

Позов від Гаррі Уолтера — "Про визнання опіки над дитиною покійного Харпера Уолтера".

Світ знову захитався.

Вона перечитувала рядки раз за разом, поки папір не почав тремтіти в її руках. Гаррі вимагав права опіки над Деймоном, стверджуючи, що Олівія — нестабільна, не має належних умов для виховання, і що справжній спадкоємець родини Уолтерів має рости під його наглядом.

Адріан знайшов її в кухні, коли вона сиділа нерухомо, втупившись у документи.

Він мовчки взяв конверт, пробіг очима по тексту і лише стиснув щелепу.

— Я цього не дозволю, — нарешті сказав він.

В його голосі не було емоцій — лише холодна рішучість.

Відтоді почалося те, що Олівія пізніше назве місяцями боротьби.

Юристи, папери, судові повістки, допити.

Кожен день — як нове випробування. Гаррі діяв жорстко, методично.

Він найняв найкращих адвокатів, збирав свідчення, намагався довести, що Адріан і Олівія — лише фіктивна пара, об’єднана не любов’ю, а страхом втратити дитину.

І це було правдою.

Та ніхто не мав знати.

У суді вони сиділи поруч — двоє чужих людей, яких об’єднував лише маленький хлопчик, що залишався вдома з нянею.

Олівія стискала в руках хустинку, намагаючись не розплакатися, коли Гаррі намагався виставити її брехухою, неадекватною матір’ю, маніпуляторкою.

Адріан мовчав, але його погляд — гострий, холодний — не зводився з батька.

Коли настала його черга говорити, він підвівся.

Його голос лунав рівно, але в кожному слові відчувалася вага:

— Я не заперечую, що наш шлюб не був ідеальним. Але я бачу, як вона тримає цю дитину на руках, як не спить ночами, як захищає його навіть від мене, якщо відчуває небезпеку. Вона — мати, і ніхто, навіть ти, — він подивився прямо на Гаррі, — не маєш права забрати у неї дитину лише через свою одержимість контролем.

У залі запала тиша.

Гаррі дивився на нього, як на зрадника. Його обличчя не виражало нічого, але в очах блиснула лють.

Суд тривав ще кілька днів.

Коли нарешті оголосили рішення, Олівія не могла повірити власним вухам — опіка залишалася за нею.

Вона сиділа нерухомо, поки сльози текли по щоках, не розуміючи, як дихати після місяців страху.

Гаррі просто встав і вийшов, не сказавши жодного слова.

Того вечора вона сиділа біля ліжечка Деймона, слухаючи, як він спокійно дихає уві сні.

Поруч, на дивані, мовчки сидів Адріан.

Між ними все ще лежала прірва, але вперше вона не здавалася бездонною.

Не любов, не прив’язаність — просто спільна перемога над тим, хто хотів забрати найдорожче.

А десь за вікном, у темряві, стояла чорна машина.

Усередині — Гаррі, який не зводив погляду з вікон їхнього будинку.

Його руки стискали кермо, а губи прошепотіли тихо, ледь чутно:

— Якщо не через закон… тоді інакше.