Розділ 20

П’ять місяців після народження Деймона минули в напруженій тиші.

Дім став місцем, де панували два світи — Олівії та Адріана. Вони майже не розмовляли, зустрічалися лише тоді, коли справа стосувалася дитини.

Вона займалася малюком, він — роботою, документами, зустрічами.

Їхній шлюб існував лише на папері, і це знали обоє.

Та одного дня цей крихкий баланс зруйнувався.

Олівія прокинулася серед ночі від дивного звуку — тихого клацання замка.

Спершу подумала, що їй здалося, але потім почула приглушені кроки у коридорі.

Серце почало битися швидше. Вона схопила телефон, але навіть не встигла набрати номер, як двері до дитячої кімнати повільно відчинилися.

На порозі стояв Гаррі.

Його обличчя було спокійним, навіть холодним, у руках — ковдра.

— Він не повинен залишатися тут, — сказав тихо. — Я не дозволю, щоб дитина мого загиблого сина росла у брехні.

— Забирайся, — Олівія ледве вимовила, намагаючись не дати голосу зірватися. — Це мій син.

— Це — моя кров, — його голос став твердішим. — Твоя слабкість може зруйнувати все, що я будував.

У ту ж мить у дверях з’явився Адріан.

Його очі блиснули — він одразу зрозумів, що відбувається.

— Відійди від дитини, — коротко кинув він.

— Не втручайся, Адріане, — спокійно відповів Гаррі. — Ти не зміг утримати сім’ю, тож я зроблю це сам.

— Це не твоя сім’я, — Адріан підійшов ближче. Його голос звучав глухо, але в кожному слові відчувалася сталь. — І ти не забереш його.

Олівія стояла позаду, стискаючи Деймона в руках, відчуваючи, як дитина здригається від напруги.

Їй хотілося кричати, але замість цього вона просто прошепотіла:

— Йди, Гаррі. Зараз.

На мить у кімнаті запанувала тиша.

Погляд Гаррі ковзнув по обличчю сина, потім по дитині — і на мить у його очах з’явилося щось схоже на лють, змішану з поразкою.

Він повільно випрямився.

— Добре, — сказав тихо. — Але пам’ятайте, я попереджав.

Двері зачинилися, і тільки тоді Олівія дозволила собі дихати. Її руки тремтіли, Деймон плакав.

Адріан стояв поруч, не торкаючись її, не кажучи ні слова — просто стежив, щоб двері не відчинилися знову.

Тієї ночі вони не спали.

Він сидів у коридорі, спершись спиною до стіни, тримаючи поруч металеву палицю.

Вона — біля дитячого ліжечка, з телефоном у руці, на випадок якщо доведеться викликати поліцію.

На світанку, коли сонце лише торкнулося штор, вони обмінялися коротким поглядом.

Без слів, без жодного жесту.

Між ними не було довіри, не було дружби — лише спільний страх за дитину.

І цього було достатньо, щоб об’єднати їх.