Розділ 19

Минуло п’ять місяців після того, як Олівія і Адріан підписали шлюбні документи.

Їхній дім стояв на пагорбі за містом — просторий, тихий, з великими вікнами, через які вранці пробивалося м’яке світло.

Тиша там була особливою — не тією, що заспокоює, а тією, що стискає груди, нагадуючи, що все це лише ілюзія спокою.

Адріан жив своїм життям.

Він прокидався рано, їхав у місто, займався бізнесом, повертався пізно, іноді навіть ночував у офісі.

Його присутність у домі відчувалася лише за запахом кави, що залишався на кухні, і акуратно складеним піджаком на спинці стільця.

Олівія не чекала його. Вона звикла до порожніх вечорів, до шелесту вітру за вікном і власного дихання у темряві.

Її дні проходили одноманітно — короткі прогулянки, книги, лікарняні обстеження, тиша.

Її живіт з кожним тижнем ставав більшим, і з ним росло відчуття тривоги — не лише за дитину, а й за те, що буде далі.

Вони рідко говорили.

Кілька фраз за вечерею, ввічливі слова, холодна дистанція.

Іноді їхні погляди перетиналися випадково — на мить — і в тій миті було щось схоже на розуміння, на співчуття. Але кожен одразу відводив очі.

Їх поєднувала лише угода і таємниця, яку вони обидва несли мовчки.

Гаррі не зникав з їхнього життя.

Його дзвінки, нагляди, запити — все нагадувало, що він поруч, що вони під контролем.

Іноді Олівія ловила себе на думці, що навіть тиша в домі належить не їй — вона теж під його владою.

На дев'ятому місяці, в холодний весняний ранок, усе змінилося.

Біль прийшов раптово — гострий, нестерпний, як блискавка, що розтинає небо.

Вона ледве встигла дістатися до телефону. Адріан примчав раніше, ніж швидка.

Його руки тремтіли, коли він піднімав її з підлоги, коли шепотів:

«Тримайся, будь ласка, тримайся…»

Ніч у лікарні була безкінечною.

Крики, світло, холод. Потім — тиша. І плач крихітного малюка.

Олівія заплющила очі, коли вперше почула його.

Її серце розтануло, ніби все, що було до цього, зникло.

— Деймон, — прошепотіла вона.

Вона вибрала це ім’я ще кілька тижнів тому — ім’я, що означало незламний.

Адріан стояв поруч, мовчки дивився на дитину.

У його очах було стільки емоцій, що він сам не міг їх розрізнити: біль, ностальгія, гордість, страх.

Він бачив у хлопчику риси брата — ту саму лінію губ, темне волосся, глибокий погляд.

Вперше за весь цей час він торкнувся плеча Олівії.

— Він сильний, — тихо сказав він. — Як і його батько.

Вона нічого не відповіла, лише глянула на нього з подякою.

І між ними — на коротку мить — з’явилося щось схоже на тепло.

Не кохання, не пристрасть, а просто тихе визнання, що тепер у них є спільна мета — захистити Деймона від усього, що лишилося поза цими стінами.

Їхній шлюб залишався фікцією, але тепер у центрі тієї фальші народилося щось справжнє — життя, яке об’єднало їх сильніше, ніж будь-який папір.