Розділ 18

Олівія сиділа біля вікна маленького кафе на околиці міста.

Краплі дощу стікали по склу, стираючи риси людей і вогнів, немов світ за межами цього місця не існував.

Вона нервово крутила чашку з холодною кавою, коли на протилежному боці вулиці з’явився Адріан.

Його важко було сплутати з кимось іншим — той самий погляд, та сама хода, що колись належала Харперу.

Але в ньому було щось інакше — м’якше, стриманіше, з болем у тіні очей.

Він підійшов, зняв капюшон, і, не кажучи жодного слова, сів навпроти.

Між ними зависла мовчанка — тиха, густа, як повітря перед грозою.

Лише стукіт дощу і шум кавомолки за барною стійкою.

— Ти вже знаєш, — сказала Олівія нарешті. Голос зірвався.

Адріан кивнув.

— Так. Батько все мені розповів.

Вона стиснула пальці на чашці.

— І ти… погодився?

Він довго мовчав.

— У мене не було вибору. Якщо я скажу “ні” — він знайде інший спосіб. А я… — він зітхнув, важко, — я не можу допустити, щоб він забрав у тебе дитину.

Вона підвела очі.

Його погляд був прямим, але сповненим болю — не до неї, а до всього, що сталося.

— Ти не повинна це робити, — тихо сказав він.

— А я повинна, — відповіла вона так само тихо. — Бо якщо ні — я втрачу свою дитину.

Після цих слів запанувала тиша.

Вона сиділа, стискаючи руки, відчуваючи, як дитина рухається в животі — тихо, обережно, ніби й сама відчувала напругу.

Адріан дивився на неї — і в кожному русі її пальців, у кожному зітханні бачив відбиток брата. За рік стосунків і його смерті вона стала його жіночою копією..

І, можливо, саме тому він не міг відвернутися.

— Це буде не шлюб, — нарешті сказав він.

— Звісно, — вона кивнула. — Лише угода.

— Я зроблю все, щоб батько не втручався. — Його голос став твердішим. — І щоб ніхто не смів чіпати ні тебе, ні дитину.

— Чому ти це робиш? — запитала вона, підвівши на нього погляд.

Він на мить опустив очі.

— Бо це — його син.

Серце Олівії стислося.

Вона не знала, що сказати. Не знала, як дихати.

Адріан простягнув руку — не для дотику, а щоб покласти її на стіл поруч із її.

Між їхніми пальцями залишився лише сантиметр повітря, але цього було досить.

— Ми зробимо вигляд, що все під контролем, — тихо сказав він. — Але всередині… ми будемо просто триматися, доки це не закінчиться.

Вона кивнула.

— Гаразд.

За вікном хлюпав дощ, змиваючи світ.

А всередині — двоє людей, яких об’єднала не любов, а спільний страх.

Один — щоб захистити дитину свого брата.

Другий — щоб не втратити останнє, що залишилось від кохання.

Вони підписали угоду наступного дня.

Без свідків. Без квітів. Без посмішок.

Лише холодне чорнило, аркуш паперу — і відчуття, що

тепер вони пов’язані не волею долі, а наказом з тіні.