Розділ 16

Минуло три місяці.

Три довгі, виснажливі місяці без Харпера.

Кожен день Олівія прокидалася з надією, що все це просто жахливий сон, але світ щоранку зустрічав її однаково байдужим — холодним світлом, порожнім ліжком і мовчанням, яке рвало тишу гірше за крик.

Вона намагалася жити.

Виходила на роботу, усміхалася знайомим, відповідала на повідомлення друзів, робила вигляд, що все гаразд.

Та всередині було інакше: щодня відчуття порожнечі ставало глибшим.

Ніби щось повільно з’їдало її зсередини.

Останнім часом тіло почало зраджувати.

Вранці її мучила нудота — спершу легка, потім нестерпна.

Сонливість накочувала навіть серед білого дня, а запаморочення змушували хапатися за стіни, щоб не впасти.

Вона пояснювала це стресом, втратами, перевтомою.

Та щоразу, коли дивилася на себе в дзеркало, бачила іншу жінку — бліду, виснажену, з темними колами під очима й тінню болю, що не зникала ні на мить.

Одного ранку вона не витримала.

Тремтячими руками набрала номер приватної клініки й записалася на обстеження.

Їй було страшно, але потрібно було зрозуміти, що відбувається з тілом, яке більше не слухалося.

Кабінет лікаря був залитий теплим світлом.

На стіні — безтурботні фотографії дітей, усміхнені лікарі, плакати про здоров’я.

Все виглядало спокійно, навіть затишно, але серце Олівії билося так, ніби ось-ось розірве груди.

— Сідай, — сказала лікарка м’яко, переглядаючи результати.

Погляд її став трохи м’якшим, навіть теплішим.

— Пані Олівіє… вітаю. Ви вагітні.

Час зупинився.

Повітря ніби стало важчим.

Її пальці стиснули підлокітники крісла, а в голові пролунав тільки один голос.

Вагітна.

Хвиля емоцій накотилася миттєво.

Спершу — шок, потім сльози.

А потім — щось дивне, тепле, болюче й прекрасне водночас.

Вона притулила долоню до живота, не вірячи.

Харпер.

Його більше немає, але частинка його — всередині неї.

Дорогою додому вона не пам’ятала, як йшла.

Світ розпливався — перехожі, машини, шум міста.

Вона ніби летіла, утримуючи одну-єдину думку: він живе.

Не поруч, не поряд, не фізично — але живе.

Вдома вона зняла пальто, сіла на підлогу біля ліжка, де вони колись сміялися, сперечалися, кохалися.

Поклала руки на живіт і прошепотіла:

— Привіт, малюк.

— У тебе буде тато… найкращий, просто ти його не побачиш. Але я розкажу тобі про нього все.

І тоді вона вперше за ці довгі місяці посміхнулася — тихо, крізь сльози.

Посміхнулася не минулому, а майбутньому.

Бо всередині неї зароджувалось життя, якому вона мала да

ти продовження історії, що, здавалося, закінчилася.