Розділ 15

Тиша була гучнішою за будь-які слова.

Коли Гаррі вимовив: «Його більше немає» — світ, здавалось, зупинився.

Олівія сиділа нерухомо, дивилася в одну точку, намагаючись зрозуміти сенс звуків, що влетіли в її свідомість і розбили все всередині.

Він говорив ще щось — про аварію, про машину, про лікарню.

Але вона не чула.

Лише дивилася на його губи, що ворушилися, і не розуміла — як може бути, що його більше немає?

Коли Гаррі пішов, Олівія просто впала на підлогу.

Холод пройшов крізь одяг, та вона не відчувала його.

Сльози не текли — здавалось, що тіло висохло від болю, який спалював її зсередини.

Її дихання було уривчастим, пальці тремтіли, а серце калатало так сильно, ніби намагалося вирватися з грудей, щоб знайти його.

Перед очима миготіли спогади:

його усмішка — та, трохи нахабна, але справжня;

його дотики — нерозумні, гарячі;

його голос, що шепотів щось на вухо, коли вона сміялася.

Тепер усе це залишилося тільки у пам’яті.

Вона боялася забути навіть тембр його голосу, навіть дріб’язкові речі — як він тримав чашку, як хмурився, коли щось не подобалося.

Вона піднялася, дістала телефон.

Відкрила їхній чат.

Сірі повідомлення, короткі фрази — “Не забудь ключі”, “Я приїду пізніше”, “Ти вже вдома?”.

Вона провела пальцем по екрану, ніби торкалася його обличчя.

І написала:

“Харпере, скажи, що це неправда. Скажи, що ти просто запізнюєшся, як завжди.”

Екран залишався порожнім.

Ніякої відповіді.

Тільки холодне світло й власне відображення — розгублене, спустошене, з очима, в яких більше не було життя.

Сльози повернулися раптово, як буря.

Вона впала на ліжко, схопила його сорочку — ту, що залишилася після останньої ночі, — і пригорнула до грудей.

Запах його парфумів ще тримався.

Він був у кожній волокні тканини, в кожному подиху.

Вона вдихала його, ніби намагалась воскресити.

Світ за вікном жив далі — машини проїжджали, хтось сміявся на вулиці, десь гавкала собака.

І це було найболючіше.

Бо все тривало, наче нічого не сталося.

Наче смерть Харпера — лише деталь у чиємусь чужому дні.

Ніч опустилася тихо, майже непомітно.

Олівія сиділа біля вікна, загорнувшись у ковдру.

Дощ стікав по склу, розмазуючи вогні міста.

Вона не спала. Не могла.

Кожен раз, коли заплющувала очі — бачила його:

він сміється, потім кличе її, простягає руку.

А потім — спалахи фар, крик, металевий гуркіт.

І темрява.

Її руки стискали ковдру до болю.

“Ні, це не могло статися…” — шепотіла вона, майже беззвучно.

Відчай душив.

Її тіло було ніби живе, але душа — ні.

Наче частину її просто вирвали разом із ним.

Вона не помічала, як минали години.

Коли ранок нарешті настав, сонце здавалося фальшивим.

Небо — занадто ясним для світу без Харпера.

Вона сиділа на підлозі, обійнявши коліна, і думала:

що тепер?

Навіщо все те, що було між ними — примирення, спогади, ночі, розмови — якщо він не дожив навіть до завтра?

Її серце билося нерівно, важко, болісно.

І вперше за довгий час вона прошепотіла крізь сльози:

— Я тебе любила. І, здається… все ще люблю.