Розділ 14

Ніч була тиха, надто тиха.

Харпер сидів на дивані, гортав документи, коли почув звук повідомлення.

Йому прийшло повідомлення від Олівії. Точніше він подумав, що саме від неї.

Він глянув на екран — і серце зупинилося.

На дисплеї — фото.

Олівія, зв’язана, зі страхом у очах, сиділа на холодному стільці у темному підвалі.

Під зображенням — короткий напис:

“Хочеш її врятувати? Приїдь за адресою нижче. Сам.”

Він не думав. Не вагався.

Схопив ключі, телефон, куртку — і вже за хвилину машина рвала нічну трасу.

Дощ заливав лобове скло, блискавки розривали небо.

Серце билося скажено, кожна секунда здавалась вічністю.

А потім — засліплююче світло фар зустрічної вантажівки.

Крик шин. Скрегіт металу. Удар.

Тиша.

---

Олівія отямилася у темряві. Холод, запах цвілі й мотузки, що врізалися в зап’ястки.

Вона намагалася рухатись — даремно.

Кроки. Хтось пройшов повз.

Голос, хрипкий і знайомий, прошепотів:

“Ти не повинна була бути з ним.”

Після цього — темрява.

Сон. Порожнеча.

Вона прокинулася вдома.

Ліжко, тепла ковдра, свіже повітря з відчиненого вікна.

Сонце пробивалося крізь штори, ніби нічних жахів не існувало.

На столику — телефон.

Жодного повідомлення, жодного сліду про те, що сталося.

Вона торкнулася зап’ясть — і відчула сліди від мотузки.

Холод пробіг спиною.

Олівія кинулася до дзеркала — обличчя бліде, очі червоні.

Її трусило.

Вона писала Харперу:

 “Де ти?”

“Я вдома. Ти бачив це повідомлення?”

“Будь ласка, відгукнись.”

Жодної відповіді.

Минуло кілька годин.

Дверний дзвінок.

Вона відчинила — на порозі стояв Гаррі.

Погляд порожній, у руках — парасоля, з якої стікав дощ.

— Олівія... — він говорив тихо, кожне слово, наче ніж. — Харпер потрапив у ДТП, коли їхав рятувати тебе. Його тіло безслідно зникло, ніхто не знає де він. Але всі говорять, що він помер, тіло могли кудись потягнути дикі тварини які були поряд з місцем аварії.

Вона не зреагувала.

Просто стояла, вдивляючись у дощ за його спиною, поки сльози самі стікали щоками.

Слова не мали сенсу. Світ зупинився.

Гаррі поклав руку їй на плече, але вона відсахнулася.

Її пальці тремтіли, коли вона підняла руку до зап’ястя.

Тонка червона смуга від мотузки нікуди не зникла.

І в голові все ще лунав хрипкий голос:

“Ти не повинна була бути з ним.”