Розділ 13

Дощ за вікном стікав по склу довгими лініями, мов хтось малював історію, яку не можна стерти. У квартирі стояла важка тиша — така, що навіть звук дихання здавався надто гучним.

Харпер сидів на краю дивана, тримаючи в руках телефон. Екран мерехтів, на ньому коротке повідомлення без підпису:

«Вона не сказала тобі правду. Ніколи не казала.»

Пальці на телефоні напружилися. У голові відлунювало одне й те саме — «не сказала правду».

Олівія з’явилася у дверях кімнати — в домашній сорочці, босоніж, з легким відблиском втоми на обличчі.

— Ти знову не спиш? — спитала тихо.

Він не відповів одразу, лише простягнув їй телефон.

Вона прочитала повідомлення — і брови ледь помітно здригнулися.

— Це знову цей номер?

Дивні повідомлення з натяком на Олівію надходили Харперу вже втретє за сьогодні. Хтось хотів повторити те, що відбулося 7 років тому, як і в їхню дружбу вліз Гаррі.

І ніхто не знав розумної причини для цього.

Харпер кивнув.

— Уже третій раз. І кожного разу — натяк на тебе.

Вона мовчала, лише глибоко вдихнула, намагаючись втримати рівновагу.

— Ти думаєш, що я щось приховую? — її голос звучав тихо, але в ньому ховалася образа.

— Я не знаю, — різко відповів він, — але хтось дуже хоче, щоб я так думав.

Він підвівся, пройшовся по кімнаті, руки в кишенях, погляд зосереджений.

— Це не просто випадкові повідомлення. Це… — він обірвав себе, коли почув звук — короткий, металевий.

Олівія насторожено глянула на двері. Харпер підійшов і відчинив — на підлозі лежав великий білий конверт без жодного напису.

Він приніс його до столу, розірвав край.

Усередині — кілька фотографій.

Олівія побачила першу — і її руки здригнулися. Вона й Харпер — учора, у кав’ярні. Сидять близько, він торкається її руки. Фото зроблене з вулиці, через скло.

— Хтось стежить за нами… — прошепотіла вона, серце билося в горлі.

Харпер мовчки дивився на фото, щелепа напружена, очі — темні, холодні.

— Це не просто стеження. Це попередження.

— Ти думаєш, це твій батько? — запитала вона, не дивлячись йому в очі.

— Можливо, — відповів він низьким голосом. — Але батько завжди діяв відверто. А це… надто чисто, надто обережно.

Він підняв погляд на неї — і вперше за довгий час у його очах було не лише роздратування, а й страх.

— Якщо це не він… тоді хтось інший хоче нас розділити. І цього разу не через минуле.

Олівія сіла, обхопила руками себе, стискаючи плечі.

— Я не хочу знову проходити через це, Харпере. Мені здається, нас просто не відпускають.

Він підійшов ближче, став поруч. Його рука торкнулася її волосся, він нахилився, майже шепочучи:

— Нас можуть розділити, але не зламати. Якщо хочеш — завтра ми поїдемо. Хоч куди.

Вона підняла погляд, у її очах блищали сльози, змішані зі страхом і довірою.

— І куди ми втечемо від минулого, Харпере?

Він усміхнувся ледь помітно.

— Може, уперше — не тікаючи, а шукаючи правду.

У цей момент за вікном спалахнула блискавка — світло освітило все приміщення. І на мить, у відбитті скла, Олівія побачила рух — темну постать на сусідньому балконі, що стояла нерухомо, спостерігаючи за ними.

Її голос зірвався у шепіт:

— Він уже тут…