Розділ 11

Офіс того дня був напрочуд тихим. Гул кондиціонера, клацання клавіатур — усе зливалося в фоновий шум, який скоро мав стати спогадом.

На екрані ноутбука Олівії світився останній файл: фінальний звіт по готелю. Вона перечитала його втретє, зробила кілька дрібних правок і, не вагаючись, натисла «відправити».

— Все, — прошепотіла вона, ніби сама собі. — Кінець.

Двері її кабінету відчинилися без стуку. На порозі стояв Гаррі — з тією самою втомленою, але задоволеною посмішкою.

— Прекрасна робота, Олівія. Ти перевершила всі очікування.

Він поклав на стіл конверт і коротко кивнув:

— Це твої обіцяні гроші. І... дозволь сказати — я радий, що ти погодилася тоді працювати з нами.

— Дякую, — стримано відповіла вона. Її голос був рівним, хоча всередині все хиталося — полегшення, смуток, щось невизначене.

— Завтра тебе вже не буде в компанії, так? — спитав Гаррі, хоча відповідь і так знав.

— Так. Проект завершено. І я думаю, настав час рухатися далі.

Він ще кілька секунд стояв, ніби хотів щось сказати, але лише коротко кивнув і вийшов, залишивши після себе легкий аромат дорогого парфуму й відчуття остаточного прощання.

Коли годинник показував шосту, двері знову відчинилися.

Цього разу — Харпер.

— Ти теж закінчила, — сказав він, не питаючи. Його погляд ковзнув по порожньому столу, зібраним речам, конверту на краю. — Ідеш?

— Так, — вона не піднімала очей. — А ти?

— Коли проект закінчено, тут більше нема чого робити, — коротко всміхнувся він. — Мабуть, і я піду.

Між ними зависла тиша — та, що колись боліла, а тепер просто була.

— Кава? — несподівано спитав він.

Вона підняла погляд. У його очах не було напруги, лише спокій і щось людське, справжнє.

— Добре, — відповіла просто.

Того вечора вони сиділи в маленькому кафе біля парку. Без документів, без креслень, без офіційних ролей. Говорили про дрібниці, сміялися, наче між ними ніколи не було років ненависті.

І кожного разу, коли вона бачила його усмішку — вже не дратувалася.

А він, щоразу, дивлячись на неї, все менше бачив у ній ворога, і все більше — ту дівчину, яку колись любив і яку, можливо, ніколи по-справжньому не переставав любити.

Олівія сиділа навпроти Харпера, обома руками тримаючи чашку, ніби шукала в ній спокою. Вона дивилася на паруючу поверхню напою й, не підіймаючи очей, сказала тихо:

— Нас зараз нічого не зв’язує. Тому немає сенсу бачитися. Я вдячна тобі за співпрацю і допомогу, але нам час остаточно попрощатися. Без образ.

Харпер мовчав кілька секунд, дивлячись на неї, наче намагаючись запам’ятати кожну рису обличчя. Потім спокійно відповів:

— Якщо це твій вибір, я не зупинятиму.

Вона ледь усміхнулася, підвелася, поклала гроші за каву й пішла до виходу.

Двері зачинилися, залишивши Харпера наодинці з її тінню на запітнілому склі.

Проект закінчився.

Але щось нове тільки починалося.