Розділ 12

Дощ лив, ніби намагаючись змити все, що залишилось між ними.

Олівія стояла біля дверей його квартири, вся змокла, тремтяча, з очима, повними сліз.

Він відчинив, здивований, навіть розгублений.

— Що сталося? — голос Харпера був тихим, але в ньому чулась тривога.

Вона не відповіла. Просто зробила крок уперед — і в наступну мить уже стояла в його обіймах. Сльози розчинилися на його плечі, а пальці судомно стискали сорочку, наче вона боялась, що він зникне.

— Я більше не можу… — прошепотіла вона, не підводячи голови. — Я намагалася триматися подалі, але... все це знову болить.

Він притиснув її сильніше.

— Гей… тихіше, — прошепотів біля самого вуха. — Я тут. Я не піду.

Її погляд зустрівся з його — та сама глибина, знайома до болю.

Тиша між ними була короткою, але в ній було все — роки злості, провини, і щось, що давно тліло десь усередині.

Харпер повільно торкнувся її обличчя, стер вологу зі щоки. І перш ніж хтось із них встиг сказати хоч слово, їхні губи з’єдналися.

Поцілунок вийшов тихим, але наповненим усім, що вони ніколи не встигли сказати. У ньому не було поспіху — лише біль, прощення і втомлене «нарешті».

Вона не відсторонилася.

Навпаки — притулилася ближче, ковтаючи повітря, якого раптом стало замало. Її пальці ще тремтіли, але не від страху.

Він тримав її, ніби боявся, що це сон, і якщо відпустить — вона знову зникне.

Дощ за вікном стишився, і у квартирі запанувала спокійна, майже тепла тиша.

Олівія зробила глибокий вдих і тихо прошепотіла:

— Можливо, вперше за ці роки... я не хочу тікати.

Харпер усміхнувся, але в його очах усе ще тремтів сум.

— І я не хочу, щоб ти тікала.

Вони стояли так ще довго — просто обіймаючись.

Ніхто не говорив, бо слова вже нічого не могли змінити.

Але обійми — могли.

МИНУЛО ДЕКІЛЬКА МІСЯЦІВ 

Тепер вони жили разом у невеликій квартирі неподалік від центру. Уранці вона заварювала каву, а він, ще сонний, з’являвся на кухні, злегка усміхаючись, ніби не міг повірити, що вона поруч. Вечорами вони сиділи на балконі, слухали шум міста, іноді говорили про майбутні плани, а іноді просто мовчали — і цього вистачало.

Їхнє життя стало спокійним, майже звичайним, але в кожному русі, у кожному дотику відчувалася глибина — ніби обидва боялися втратити те, що нарешті знайшли.

Та навіть у цьому спокої було місце для тіні минулого. Гаррі, дізнавшись про них, не сказав нічого прямо. Але чутки дійшли до нього швидко. Він не міг повірити, що ті двоє, кого він колись з’єднав у роботі, тепер разом. Його реакція була змішаною — гнів, образа, недовіра. Та глибоко всередині, можливо, навіть заздрість. Бо Олівія і Харпер знайшли те, що він сам давно втратив — справжність, хоч і народжену з болю.