Розділ 10

Ранок прийшов тихо, майже непомітно.

Світло повільно проникало крізь напівзапнуті штори, ковзало по столу, де стояли ноутбуки, блокноти, розкидані чернетки — усе залишене з вечора, коли вони так і не закінчили роботу.

Олівія сиділа біля вікна, загорнувшись у легкий светр. Її волосся, трохи розкуйовджене після сну, спадало на плечі, а пальці швидко перебирали клавіші. На екрані — презентація, яку потрібно було завершити до обіду.

Кава охолола, але вона не помічала.

Харпер сидів навпроти, зосереджений, мовчазний. Його рука звично підпирала підборіддя, а очі ковзали по документах. Інколи він щось тихо питав — коротко, по суті.

Олівія відповідала тим самим тоном.

Між ними не було гостроти, лише зосередженість і майже відчутна тиша, у якій вчорашні слова ще відлунювали, але більше не боліли.

У якийсь момент Харпер відірвав погляд від екрана.

Вона саме нахилилась, щоб записати нотатку в блокнот. Світло торкалося її обличчя, м’яко підкреслюючи контури, і він несподівано помітив, як спокійно вона виглядає.

Без злості. Без страху.

— Потрібно буде перевірити звіт перед відправкою, — тихо промовив він.

— Я вже зробила, — відповіла вона, навіть не піднявши очей.

— Чудово, — він усміхнувся ледь помітно.

Далі вони працювали мовчки. Час від часу хтось з них щось уточнював, обговорював деталі, але голоси залишалися спокійними, ніби обидва боялися порушити нову рівновагу.

Надвечір, коли сонце вже торкалося горизонту, їхні ноутбуки ще світилися м’яким відблиском.

Олівія перевірила фінальний слайд, натиснула «зберегти» й нарешті дозволила собі видихнути.

Харпер підвів погляд, зустрівся з нею очима — і в цьому погляді вже не було ворожнечі.

Лише тихе, спільне полегшення.

Між ними повис той самий спокій — не холодний, а живий.

Спокій, у якому вперше за довгі роки вони могли просто працювати поруч… без болю, без минулого, просто — разом.

Олівія стояла біля вікна, дивилася вниз на місто, — і намагалася не думати про те, як минула ніч перевернула все.

Харпер сидів за столом, гортав папери, але погляд його раз у раз зупинявся на ній. На тому, як її волосся відбивало захід сонця, як тремтить рука, коли вона торкається чашки.

— Нам треба вирішити, що робити далі, — її голос порушив тишу.

— Далі? — підвів погляд він. — Ти маєш на увазі роботу чи нас?

— Твій батько, — відрізала вона, різко розвертаючись. — Він не повинен нічого знати. Про вчора, про те, що між нами було, — нічого.

Харпер повільно підвівся.

— Думаєш, я збираюсь вихвалятись тим, що зруйнував собі сон і голову через тебе?

— Думаю, ти можеш зробити дурницю, якщо тебе спровокують, — холодно кинула вона.

Він підійшов ближче, настільки, що вона відчула його подих.

— Ти мене все ще недооцінюєш, — прошепотів він. — Як і п'ять років тому.

— Бо п'ять років тому ти теж говорив спокійно, — її голос затремтів, — а потім показав усій школі те відео.

Харпер заплющив очі на мить.

— Я не виправдовуюсь, але зараз не час про це.

— Саме час, — кинула вона. — Бо коли ми повернемося, нам доведеться дивитися твоєму батькові в очі. І я не хочу, щоб він бачив у них… щось зайве.

Він обережно торкнувся її руки, але вона не відступила.

— Тоді домовимось, — його голос став нижчим, хрипким. — Ми — колеги. Лише проект. Без емоцій, без минулого.

— Ти справді зможеш це витримати? — її погляд уп’явся в нього, гострий, мов лезо.

— Не знаю, — він усміхнувся куточком губ, майже з болем. — Але спробую. Якщо ти пообіцяєш те саме.

Олівія дивилась на нього довго. Занадто довго. І коли нарешті заговорила, її голос був тихим, але кожне слово різало повітря:

— Домовились. Ми — просто колеги.

— Якщо колись я зірвусь — це буде не тому, що не зміг стриматись. А тому, що не зміг забути.

Олівія не відповіла. Її плечі ледь тремтіли.

І в ту секунду він зрозумів — вона теж не забула.

Любі читачі, хочу бачити вашу активність, якщо вам подобається ця історія) Залишайте зірочки та коментарі, якщо хочете продовження історії Харпера та Олівії, мені буде приємно)