Розділ 9

Між ними зависла тиша — така густа, що чути було лише, звук годинника і як краплі дощу повільно стікають по склу.

Олівія стояла, дивлячись у підлогу, намагаючись перевести подих після їхньої суперечки. Атмосфера між ними пульсувала невисловленими словами, болем, спогадами, які вони роками намагалися забути.

Харпер повільно зробив крок уперед.

Олівія відчула його присутність — знайоме тепло, знайомий запах, який змусив серце пропустити удар.

Вона не підняла очей, навіть коли його тінь впала на неї.

— Олівія… — тихо промовив він.

Вона не відповіла.

І тоді він просто доторкнувся до її щоки, несміливо, наче боявся, що вона відсторониться.

Але вона не зрушила з місця.

Його пальці ковзнули до підборіддя, підняли її погляд до свого.

На мить у їхніх очах промайнула вся історія — роки мовчання, образ, незакритих ран.

І перш ніж вона встигла щось сказати, він нахилився й торкнувся її губ.

Поцілунок був тихий, невпевнений, але щирий.

Ні як спокуса, ні як спогад — радше як вибачення.

Олівія застигла, відчуваючи, як десь у грудях розколюється щось важке, давнє.

Вона не відповіла, але й не відштовхнула.

Її руки тремтіли, дихання збилося, а мозок кричав, що це неправильно.

Та серце мовчало.

Харпер відійшов на крок, вдихнув, дивлячись їй у вічі.

— Ти могла зупинити мене, — сказав він хрипло, наче сам себе звинувачував.

— Я… — вона не знала, що відповісти.

Він стиснув щелепу, опустив погляд на підлогу, потім знову підняв очі на неї.

— Скажи мені, — прошепотів він, — чому ти тоді так зробила? Чому підставила мене?

В його голосі не було злості — лише біль, який він, очевидно, носив усі ці роки.

Вона мовчала.

І в цій тиші їхні серця билися майже в унісон — глухо, важко, як нагадування про все, що між ними ще не сказано.

Олівія стояла перед ним, наче зібрана з уламків — сильна зовні, але з тріщинами всередині.

Харпер дивився прямо їй у вічі, чекаючи відповіді, не розуміючи, чому серце так шалено б’ється після її мовчання.

Вона зробила вдих, повільний, ніби збираючись із силами, потім тихо промовила:

— Пам’ятаєш той останній день, коли я запрошувала тебе до себе? — її голос тремтів, але не від страху, а від того, що ці слова жили в ній занадто довго.

— Коли ти сказав, що не зможеш прийти, бо твій батько проти.

Харпер кивнув. Він пам’ятав. Пам’ятав кожну деталь — як тоді сердився, як думав, що вона образилась через дурницю.

— Твій батько тоді прийшов до мене, — продовжила вона. — Без попередження. Без дозволу. Просто зайшов у дім.

Вона ковтнула, опустила погляд, намагаючись приборкати тремтіння в руках.

— Він почав вимагати, щоб я підставила тебе в школі. Сказав, що це “для твого ж блага”. Я не розуміла навіщо. І коли я відмовилася — він…

Олівія замовкла, ковтаючи сльози, що підступили до горла.

Харпер зробив крок ближче, але вона підняла руку — не зупиняючи, просто даючи йому знати, що може продовжити.

— Він пригрозив, що вб’є мою сім’ю, — її голос зірвався. — Сказав, що одного сина вже “втратив” і не дозволить іншому стати слабаком. Його слова про власного вбитого сина… я досі чую їх, Харпере. Я злякалася.

Він стояв нерухомо, блідий, ніби земля пішла з-під ніг.

— Все те, що я тоді розіслала всій школі, — прошепотіла вона, — було підготовлене ним. Він дав мені флешку з тими фото й текстом, сказав, що якщо я не зроблю цього, — мої батьки не доживуть до ранку.

Харпер зціпив кулаки, а щелепа напружилась настільки, що на скронях виступили вени.

— Ти… ти хочеш сказати, що це все зробив він?

— Я не мала вибору, — її голос зламався. — Я була дитям, Харпере. Я боялася.

— У ту ніч я довго не могла заснути, не знаючи, що робити. Чи варто все розповісти татові, чи просто втекти. Але я зробила те, чого він вимагав… бо думала, що врятую своїх.

Настала тиша.

Довга, важка, така, що навіть повітря здавалося непрозорим.

Харпер відвів погляд. Він не міг дивитися на неї — не тому, що не вірив, а тому, що вірив надто сильно.

Його батько…

Його власний батько.

Олівія тихо додала:

— І після того… я ненавиділа не тебе. Я ненавиділа себе — за те, що послухала його.

Її голос зник, і вони залишилися наодинці з правдою, що різала обох.

Харпер зробив крок, зупинився перед нею, і його руки ніжно притягнули дівчину до себе в обіймах.

— Чортеня.. — Прошепотів Харпер їй в волосся, не відпускаючи. Тільки він її так називав, як і тоді, так і зараз.

Його дотик був невпевнений, ніби він боявся, що торкнеться болю, який сам колись залишив.

— Ти мала сказати мені, — прошепотів він.

— А ти… — відповіла вона гірко. — Ти мав запитати, перш ніж зруйнувати мене вдруге.

І вони знову замовкли — стояли поруч, у кімнаті, де минуле нарешті почало ставати правдою.