Розділ 8

Повернення Гаррі на роботу стало несподіванкою для всіх.

Офіс знову наповнився його владним голосом, різкими наказами й звичною енергією, яку всі або поважали, або боялися.

Але, всупереч очікуванням, він не забрав у Харпера проект. Навпаки — залишив усе, як є.

— У нього є свої ідеї, — сказав Гаррі на нараді, кинувши короткий погляд на сина. — Мені цікаво, що з цього вийде.

Олівія тоді лише скептично стиснула губи. Вона знала, що робота з Харпером — це як сидіти поруч із відкритим вогнем: ніколи не знаєш, коли спалахне.

Наступного ранку секретарка принесла Олівії конверт.

— Це від містера Уолтера, — сказала вона.

Усередині — службове завдання: відрядження на узбережжя, де планувалося будівництво нового готелю.

«Ви вирушаєте разом із Лорою з відділу маркетингу. Виїзд о 10:00, проживання заброньовано», — було зазначено в листі.

Олівія полегшено зітхнула. Хоч з кимось іншим,  добре, що не з Харпером.

У цей же час у сусідньому кабінеті Гаррі давав подібну інструкцію синові.

— Поїдеш із Даніелом. Він покаже місце, зустрінете інвесторів.

Харпер лише кивнув, не здогадуючись, що жодного Даніела у списку немає.

Гаррі стояв біля вікна, посміхаючись уголос.

— Може, хоч так вони навчаться працювати разом, — пробурмотів він сам до себе.

На вокзалі все стало зрозуміло.

Олівія стояла з валізою, перевіряючи квитки, коли поряд зупинилася знайома фігура.

— Тільки не це, — видихнула вона.

— Повір, я теж не в захваті, — холодно відповів Харпер, теж тримаючи в руках конверт із тими ж документами.

Вони одночасно підняли очі, подивились на штампи на квитках — один і той самий номер рейсу.

Тиша.

Потім коротке:

— Твій батько...

— Твій начальник...

— ...сволота, — закінчили обоє в один голос.

Поїздка минала мовчки.

Кожен втупився у вікно, роблячи вигляд, що інший просто не існує.

Та коли вони прибули до готелю, історія набула нового оберту.

Ресепціоністка з усмішкою простягнула ключі.

— Один номер на прізвище Уолтер, двомісний, люкс.

— Перепрошую, — Олівія миттєво випрямилася. — Мала бути ще одна бронь.

— На жаль, ні, — дівчина перевірила комп’ютер. — В системі лише одне бронювання.

Харпер глянув на неї через плече.

— Люкс. Один номер.

— Одне ліжко, — уточнила адміністраторка. — Але велике.

— О, чудово, — з сарказмом кинула Олівія. — Просто ідеально.

Вони піднялися в номер мовчки.

Відчинивши двері, застигли: велике двоспальне ліжко в центрі кімнати, одне вікно з видом на море і навіть шампанське на столику.

— Твій батько знущається, — сказала вона.

— Наш начальник, — виправив Харпер.

— Ні, твій батько, — холодно відповіла вона. — І, схоже, він вирішив зіграти в “примирення через катування”.

Він кинув сумку на крісло.

— Тоді визначай, на якій половині катування ти спатимеш.

— Я ляжу біля стіни, — відрубала вона.

— І не торкайся ковдри, якщо не хочеш війни, — додав він.

Вона кинула на нього погляд — той самий, який колись обпалював сильніше за вогонь.

— Повір, Харпере, якщо я випадково торкнуся тебе, то тільки щоб задушити.

Він гірко всміхнувся.

— Тоді принаймні буде чесно.

Тиша впала між ними, важка, наче камінь.

І коли двері за ними зачинилися, обидва зрозуміли: ця ніч буде довгою.

У номері стояла гнітюча тиша. Олівія сиділа біля вікна, тримаючи чашку кави, яка давно вже охолола. Харпер стояв навпроти, опершись об стіл, мовчав. Потім глибоко зітхнув.

— Я хочу роз’яснити наше минуле, — нарешті промовив він. — Без істерик, без втеч. Просто... поговорімо про те, що сталося між нами. Тоді, сім років тому, коли ти підставила мене перед усією школою. І п’ять років тому, коли я помстився… збрехав про тебе.

Олівія повільно підняла голову. Її погляд потемнів.

— Помстився? — голос зірвався. — Ти принизив мене перед усім містом, Харпере! Ти зруйнував моє життя, а тепер хочеш просто поговорити?!

— Ти теж мене зруйнувала, Олівія, — його голос затремтів, але залишався тихим. — Ти знала, що той твій жарт тоді знищить усе, чого я досягав.

— Це був не жарт! — крикнула вона. — Ти навіть не дав мені пояснити! Якби я зараз тобі розповіла правду, ти не повірив мені б.

Вона різко підвелась, чашка впала з її рук і розбилась об підлогу. Олівія стояла прямо перед ним, обличчя палало від злості.

— Ти зробив мене ворогом, — прошепотіла вона. — І тепер хочеш вибачення?

Харпер стиснув кулаки, потім зробив крок до неї.

— Я не хочу вибачення, я хочу правду. Нарешті.

— Правда? — у її голосі бриніли сльози. — Правда в тому, що я тебе кохала, Харпере. А ти зробив із мене посміховисько.

Він завмер. Її слова боляче вдарили по ньому — наче всі ці роки мовчання обернулися на лезо.

Олівія відвернулась, але він підійшов ближче, не витримав.

— Я теж тебе кохав, — тихо сказав він.

Вони стояли майже впритул, подихи змішалися, і тиша між ними знову стала нестерпною.

— Не смій… — її голос зірвався. — Не смій вимовляти це слово, ти втратив на це право.

Вона зробила крок убік, але він спинив її:

— Я не виправдовую себе. Але тоді я не розумів, наскільки все зіпсував.

— Зіпсував? — Олівія гірко розсміялася. — Ти розбив мене, Харпере. Залишив у мені таку порожнечу, що я не змогла довіряти нікому.