Розділ 7

Ранок у офісі був напруженим. Сьогодні Харпер та Олівія мали представити свою роботу перед інвесторами. Їхній спільний проєкт — головний зал готелю — уже став яблуком розбрату.

— Олівія, — почав Харпер, коли вона зайшла до конференц-зали, — плануємо показати презентацію в такому порядку: спершу концепт, потім візуалізацію.

— Зрозуміло, — коротко відповіла вона, розкладаючи теку з кресленнями. — Я додала всі правки, які обговорювали вчора.

Він поглянув на її аркуші, не показуючи емоцій.

— Добре, але пам’ятай: ми працюємо як команда. Кожен крок має бути узгоджений.

— Команда? — холодно повторила вона. — Здається, для тебе слово “команда” означає “робити тільки те, що тобі подобається”.

— І ти, схоже, все ще не вмієш слухати, — коротко відрізав він.

Презентація почалася. Інвестори уважно слухали, переглядали макети і рендери. Харпер говорив про загальну концепцію, а Олівія пояснювала деталі: кольорові схеми, розташування меблів, особливості матеріалів.

Лише один раз він тихо, але різко промовив:

— Так робити не можна. Це порушує гармонію всього простору.

— А ти боїшся, що хтось зробить краще, ніж ти, — відповіла вона сухо.

Презентація завершилась, інвестори кивали, переглядали ескізи, задавали питання. Харпер і Олівія обмінялися коротким поглядом. Жодної усмішки, жодного натяку на пом’якшення — лише холодна професійна взаємодія та неприязнь, яка тягнеться вже п'ять років.

Після презентації їм довелося залишитися в одному кабінеті, щоб підготувати виправлення для презентації перед керівництвом.

— Почнемо з рецепції, — сказав Харпер, відкладаючи планшет.

— Добре, — відповіла Олівія, розкладаючи креслення. — Я вже передбачила всі зміни, які обговорювали.

— Я не просив повністю переробляти план. Просто корекції, — відрізав він.

— Я не робот, щоб сліпо виконувати твої правки, — холодно відповіла вона. — Я роблю так, щоб було краще, а не щоб відповідало твоєму “стерильному мінімалізму”.

— Твоє “краще” виглядає так, ніби дизайнер забув про функціональність, — відказав він.

— А твоє “функціонально” виглядає порожньо і безхарактерно, — сказала вона. — Люди заходять сюди не для того, щоб дивитись на стіни.

Вони мовчки працювали далі, обмінюючись лише холодними поглядами.

Через кілька хвилин Харпер підніс аркуш:

— Пропоную змінити ці панелі на металеві вставки.

— Ні, — відповіла Олівія. — Це зруйнує баланс композиції.

— Ми не можемо підлаштовувати простір під твоє бачення, — холодно сказав він.

— Я не прошу підлаштовуватися, — відповіла вона. — Я роблю так, щоб це виглядало професійно, а не так, як хочеться тобі.

Тиша, важка і глуха. Лише стукіт олівців і шелест аркушів.

— Добре, — нарешті сказав Харпер, — залишимо обидві версії. Завтра покажемо керівництву.

— Чудово, — сказала Олівія. — Тоді нехай самі обирають, чия версія краща.

Вони мовчки працювали далі, знаючи: професійна взаємодія поруч один з одним завжди буде випробуванням терпіння.