Розділ 6

Ранок почався спокійно — настільки, наскільки це можливо у стінах компанії, де кожен другий вважає себе генієм.

Олівія сиділа за столом, переглядаючи креслення і доповнюючи кольорові варіанти освітлення для вестибюлю майбутнього готелю. Кожен штрих був продуманий, холодно точний — усе, як вона любила.

Двері відчинилися, і в кабінет просунулась секретарка з планшетом у руках.

— Пані Олівія, — обережно промовила вона. — Містер Уолтер просив, щоб ви підійшли до конференційної зали. Він уже там, чекає з ескізами готелю.

Олівія підняла погляд від паперів.

— Зараз?

— Так, він сказав, що це важливо.

Олівія зітхнула, повільно зібрала матеріали й акуратно поклала їх у теку.

— Дякую, я йду.

Вона вийшла в коридор.

Холодні стіни, дзвінкий звук підборів по мармуру — усе дратувало. Другий день, а вона вже відчувала, як ця співпраця виснажує її більше, ніж будь-який інший проєкт.

Коли вона відчинила двері конференційної зали, Харпер стояв біля екрана, на якому світився 3D-макет готелю. Його постава, рухи, тон — усе було тим самим: точним, самовпевненим, дратівливо спокійним.

— Нарешті, — сухо вимовив він, навіть не озирнувшись. — Я вже подумав, що ти передумала працювати сьогодні.

— Твої жарти не стають кращими з часом, — відповіла Олівія, спокійно кладучи теку на стіл. — Що ти хотів показати?

Він натиснув кілька клавіш на ноутбуці, і на екрані з’явилися нові варіанти ескізів.

— Головний зал. Я змінив розташування рецепції і додав більше відкритого простору.

Олівія глянула на проєкцію й одразу скривилась.

— Ти прибрав декоративні панелі. Без них зал виглядає порожньо.

— Порожньо — це мінімалізм, — відповів він. — Твої панелі — це кітч.

— Твій мінімалізм — це просто лінь, — спокійно відрізала вона.

Харпер коротко засміявся.

— Здається, п'ять років не змінили твого стилю. Все ще впевнена, що всі помиляються, окрім тебе?

— Ні, — сказала Олівія, не відриваючи погляду від креслень. — Просто я навчаюсь на досвіді. Ти, схоже, ні.

Він підійшов ближче, поклав руки на стіл і подивився на її ескізи.

— Добре, тоді покажи, як має бути правильно.

Олівія мовчки розгорнула свої креслення, розклала їх поруч і спокійно пояснила кожну деталь — чітко, лаконічно, без емоцій.

Харпер слухав, але жодного разу не похвалив, не заперечив — просто дивився з тим самим байдужим виразом, від якого в неї всередині все стискалося від злості.

Коли вона закінчила, він коротко сказав:

— Добре. Працюй над цією версією. Завтра подивимось, що з цього вийде.

— Звичайно, — холодно відповіла вона, збираючи папери. — І спробуй завтра хоча б привітатися, перед тим як робити зауваження.

— Я вітаюсь, коли є привід, — спокійно кинув він.

Олівія глянула на нього з легким презирством.

— Так, пам’ятаю. У тебе із повагою завжди були проблеми.

Вона вийшла з кімнати, не чекаючи відповіді.

Двері зачинилися, і в залі залишився лише Харпер — з порожнім екраном, текою на столі й коротким відчуттям, що ця співпраця стане для обох випробуванням на витримку.