Розділ 1

Це було 7 років тому.

Сім років тому, як він з’явився в моєму житті.

Харпер Уолтер.

Високий, кучерявий брюнет, його тіло — мрія всіх дівчат. Навіть Халк міг би сховатися за його спиною — звідси й пішло його прізвисько Халк.

Наша історія починається з того, як він з’явився в моєму будинку.

Я перейшла до 9 класу. Нові шкільні предмети, нові правила та поповнення в класі. Я забігла в будинок, кинула рюкзак під ноги й ледь не впала через нього. Кликала маму й тата, але почула чужі голоси. Зайшовши на кухню, я побачила своїх батьків, які мило розмовляли з незнайомими мені людьми.

Першим мене помітив тато і покликав до себе.

 - Це моя донька, Олівія, — представив мене нашим гостям. Я глянула на батька, і він ніби прочитав мої думки.

 - Це наші сусіди, Уолтери. Гаррі, — показав на чоловіка віком, як мій тато. Від нього віяло злом, переживаннями, труднощами — тобто всім негативним. — Ада, — представив ніжну жінку, яка сиділа поряд із Гаррі. — А це їхні сини — старший Харпер і молодший Адріан.

Усі потиснули мені руку на знак знайомства, крім Харпера.

Я приєдналася до їхньої вечері, але моя участь була такою ж, як і Харпера — ми лише мовчки їли.

 - А в якій школі будуть навчатися хлопці? — звернулася я до їхньої матері.

 - У різних. Харпер — у тій, що майже за годину від нашого дому, а Адріан — у тій, що й ти, — відповіла вона напружено.

 - А чому Харпер так далеко? Та ще й у найгіршій школі нашого міста? — втрутилася в розмову моя мама.

 - Це моє рішення, і мій син буде навчатися в тій школі, яку я обрав, — майже криком відповів Гаррі. 

Ми з моєю родиною дивилися на нього з осудом і не розуміли такого тону.

 - Кхм, я перепрошую. Через переїзд нерви грають, — вибачився чоловік.

 - Олівія, можеш піти з Харпером до своєї кімнати. Можливо, там ви поговорите, — сказав мій тато. Я нічого не сказала, просто встала й пішла до себе. Харпер пішов за мною.

Коли ми зайшли до кімнати, він першим порушив тишу між нами:

 - Вибач за батька. Він завжди такий, — сказав хлопець із ноткою гіркоти в голосі.

 - Я сподіваюся, що такого більше не повториться з його боку, — відповіла я, і ми сіли на підвіконня.

 - Моє вікно навпроти твоєї кімнати, — повідомив він, а я лише усміхнулася у відповідь.

Настала тиша, але вона була вже не такою напруженою, як під час вечері. Ми просто сиділи, дивлячись у темне скло, за яким вже почало темніти. За вікном красувався рожевий захід — небо, наче хтось розфарбував аквареллю.

 - Тобі тут подобається? — спитала я тихо, майже пошепки, щоб не злякати момент.

 - Ще не знаю, — відповів він. — Але в тебе гарна кімната.

Я глянула на нього — його погляд був серйозним, але в ньому була якась втома, наче він бачив більше, ніж мав бачити в свої 15. Щось у ньому одразу викликало довіру, хоча ми й не сказали одне одному й десяти слів.

 - Якщо захочеш поговорити… чи просто посидіти в тиші — моє вікно завжди буде відкрите, — сказала я, сама здивована тим, що зважилась на такі слова.

Він усміхнувся. Це була перша справжня емоція, яку я побачила на його обличчі. В цій усмішці було щось тепле. Несподівано приємне.

Так почалась наша історія.