Глава 10

Шість років тому

Тремтячими руками я витягла з надр гардеробної свою стару сумку. Ту, з якою менше року тому я – щаслива та закохана молода дружина – переїжджала до цієї квартири, щоб звити тут сімейне любовне гніздечко.

Біль розривав на шматки. Я взагалі не знаю, звідки в мене взялися сили зрозуміти, що треба йти звідси, а потім стати на ноги і піти збирати речі. Не тому, що мені було на них не начхати, але оскільки мені не поїхати без найнеобхіднішого.

Паспорта, наприклад. Якихось грошей.

Я кинула в сумку невелику папку з документами, машинально додала до неї білизну, якісь футболки, светри, сукні.

Коли застібала блискавку, почула знайомі кроки та завмерла. Боялася, що Нік зараз зайде. Боялася, що варто глянути в його обличчя, невідомо звідки взяте самовладання мене покине і я знову ридатиму на підлозі біля його ніг.

Не можна цього дозволити…

Скільки разів мама так само плакала після скандалів з батьком, коли він пити почав? Скільки пробачала його образи, приниження, а іноді й рукоприкладство? І навіть після його смерті все одно не змогла розпочати нове життя. Кохала його, попри все. Хоч кохання цього така людина не заслуговувала.

Я такою не буду.

Піднявши сумку з підлоги за ручки, я обернулася. Нік в одному рушник на стегнах стояв, притулившись до дверної рами і, схрестивши руки на грудях, дивився на мене якимось хворим і злим поглядом.

- Чьо, реально піти вирішила? - скривив губи в усмішці. - Врахуй, назад не пущу потім і бігати повертати не буду, якщо на це сподіваєшся.

- Я вже більше ні на що не сподіваюся, Нік, - я стиснула зуби. - Ні в що не вірю, і нічого не хочу.

- Ой тільки давай без драм.

– Давай! - виплюнула я і, обігнувши його, вийшла з гардеробної.

Потім перетнула коридор, спустилася сходами вниз. Щось гримнуло чи це мені тільки здалося? Начхати...

Йти було важко. Наче мені сімдесят, а не двадцять два. Немов напівпорожня сумка тонну важить. Наче з мене всі сили висмоктували.

Але я все ж таки вперто пересувала ноги. Надвір вийшла, там таксі собі викликала. На вокзал. Так, саме так. Я додому хочу. До мами. Мені більше йти нікуди і нема до кого. Жодна з моїх нових приятельок - дружин і наречених партнерів з бізнесу Ніка - не стала людиною, до якої можна приїхати серед ночі у сльозах та з сумкою з речами.

Мене у цьому місті нічого не тримає. Навіть роботи я не маю. Адже Нік сказав, що його дружина не працюватиме, та й в офісі стало нестерпно через те, як сильно мені заздрили колеги…

Водій з цікавістю косився на мене в дзеркало заднього виду, але запитань не ставив.

Розплатившись, я зайшла до будівлі вокзалу. У касі купила квиток на потяг до рідного містечка. Він йшов лише за три години. Пощастило, ага…

Сіла в куточку, знявши взуття, підібгала коліна і обхопила їх руками. Поклала на них пульсуючу від довгого плачу голову. Заплющила очі.

Не думай! Не думай! Не думай!

Потім, згодом, через час. Коли опинюся вдома, подалі звідси. Далі від цього міста, яке мені не принесло нічого, крім болю та розчарування тому, що дуже швидко стало асоціюватися з ним.

Коли сіла в потяг і він рушив, стало якось легше. Не знаю чому. Але я навіть заснути змогла на кілька годин, а розбудила мене провідниця. Спасибі їй, інакше проїхала б і довелося купувати ще квиток, щоб повернутися. А грошей у мене не так і багато, щоб даремно витрачати. Тільки те, що є в гаманці, адже картки Нік заблокував, та й… Не хотіла я більше користуватися його грошима.

Надворі вже розвиднілося. Від станції до мого рідного дому півгодини ходьби, тому чекати на автобус я не стала.

Ішла рідними вулицями і згадувала, як ми сюди з Ніком приїхали, адже він хотів познайомитися з мамою. А я так соромилася нашої маленької двокімнатної квартирки в старій дев'ятиповерхівці зі старим ремонтом, що як могла відтягувала цей момент. Переживала... А Нік ніби навіть уваги не звернув. Просто говорив з мамою, ігноруючи неприязнь, яку вона виявляла спочатку, нахвалював приготований нею пиріг. Фотографії мої дитячі із задоволенням дивився і потім ще попросив школу мою показати і улюблені місця.

Я така щаслива була…

Дурепа!

Піднялася на поверх, натиснула на дзвінок. Згадала, що мама зараз явно буде на роботі в магазині. Полізла за ключами до сумки.

У цей момент двері відчинилися.

- Віра! Ой, доню, що ж ти не попередила? - вигукнула мама.

Коли розглянула моє обличчя, її стало стурбованим.

- Вір, що трапилося?

- Мам ..., - схлипнула я, - можна я вдома поживу?

- Господи ти боже мій, що ж ти за дурні запитання ставиш? Заходь швидше, - вона обійняла мене, затягуючи до квартири.

Забрала сумку, завела на кухню, посадила за стіл. Налила води у склянку і поставила переді мною, а сама сіла навпроти.

- Нік зрадив мені, мамо, - прохникала я. – Вчора. Я чекала на нього, а він слухавку не брав. Мені хтось написав повідомлення, що він із дівкою у клубі. Не знаю хто. Думала якась помста чи пожартував хтось невдало. Поїхала... Просто щоб переконатись, що це не так. А там…

Я розповіла мамі все. Без подробиць, звичайно, але все як було.

- Ах, горе ти моє горе. Казала ж тобі, ненадовго це все, – сказала мама, – А ти слухати не хотіла. Та й я сама на його язика підвішеного, очі чесні і манеру бабками махати повелася. Гарні та багаті – вони всі чужі. Батько он твій, який не був, а наліво і не дивився жодного разу. Таких треба вибирати, надійних…

- Мам….

- Все-все, що тепер! Нічого, нічого страшного. Не ти перша, не ти остання, дочко. Щохвилини якийсь мужик зраджує якийсь бабі. Такі вони більшість кобелини, що ж вдієш! Нічого… Воду пий. А я тобі поки яєшеньки посмажу і каву зварю.

- Я не хочу їсти, мамо!

- А я не питаю, хочеш ти чи ні. Будеш і крапка. І так он схудла зовсім. Як тріска стала. Все, щоб багатому недоумку цьому подобатися.