Глава 7

Я лежала на боці і дивилася в темряву. Точніше, дивилася у високе панорамне вікно, за яким відкривався шикарний краєвид на нічне місто. Високий поверх, класне розташування нашої з Сергійком квартири давало можливість милуватися улюбленою столицею з найкращого ракурсу.

Годинник на тумбочці показував четверту годину ранку. Але, хоч ніч була настільки бурхливою, що залишила в тілі відчуття, що я пробігла марафон, сну не було в жодному оці.

Сергій зазвичай завжди був у ліжку ніжний і секс у нас не був настільки довгим. А сьогодні ніби зірвався із ланцюга. Якби він мав можливість робити це на стелі - він би робив.

Раніше мені з ним було просто приємно, а сьогодні практично боляче, але я терпіла. І ні, він не карав мене за вечір. Він так підтверджував своє право на мене самому собі насамперед, і я це розуміла. А тому терпіла. Розуміла, що винна йому.

Нині він спав. Повільно й глибоко дихав, обійнявши мене зі спини важкою рукою. Від цього мені було дуже жарко, липко і важко. Настільки, що я сама дихала через раз.

Якоїсь миті не витримала і дуже обережно вибралася з нашого ліжка, подумки благаючи, щоб Сергій не прокинувся. На щастя, так і сталося.

Загорнувшись у халат, я попрямувала до ванної кімнати. Там залізла в душову кабінку і, зробивши воду гарячіше, підставила під неї своє ниюче, вкрите липким потом тіло. В очі кинулися синці на стегнах, зап'ястях, плечах.

Він не спеціально…

Видавивши на долоню гель для душу, збила ароматну піну, намилилася. Приємний запах і тепло обволікали, дарували відчуття свіжості та бадьорості. Я вимила волосся, позбувшись лаку, яким закріплювала вечірню зачіску, нанесла на нього маску.

Витерлася, зробила легке укладання. Потім одяглась і попрямувала до кухні. Там заварила собі трав'яний чай у великій чашці та з нею в руках підійшла до вікна. Все місто, як на долоні. Нічні вогні немовби далеко внизу наче зірки на нічному небі.

Думки мимоволі повернулися минулого вечора. До Шмідта, якщо бути точнішим. До жорстокого, цинічного незнайомця, яким виявився чоловік, якого я колись беззавітно кохала. Вигаданий мною чоловік. Вигадане кохання. Про що я дізналася цілих шість років тому. А все одно іноді в такі моменти, як зараз це здавалося неможливим. Нереальним. Щоб мій Нік, пристрасний, гарячий, закоханий у мене настільки, що заміж покликав лише через чотири місяці після нашого знайомства. І це при тому, що він, на відміну від мене, був дорослим. Старшим на десять років. І його матері я не подобалася. Категорично. Ця жінка вважала мене лише мисливицею за грошима, не вірила, що кохаю її сина. Вона навіть на весілля наше не прийшла. Але Ніку було начхати. Так, він любив матір, любив покійного батька, але, незважаючи на те, що був сином багатих батьків, від яких успадкував крісло боса, впливати на своє життя, як багато подібних до нього, не дозволяв. І я дуже це поважала в ньому, серед іншого. Ще більше його за це кохала.

Я багато за що його кохала. Обожнювала буквально. І тому не думала, не помічала, не хотіла помічати, який цей чоловік насправді.

Злочинець. Мерзотник. Зрадник.

І батько моєї дочки.

А за неї я буду вдячна кожній зі своїх помилок, кожній пролитій сльозинці через Шмідта, кожній хвилинці, в яку я була рада обманюватися поряд з ним.

Самотня сльозинка зірвалася з вій і залишила доріжку на щоці. Я знову заплакала. Тихо, як осінній дощ, що оплакує літо, що закінчилося, я вкотре оплакувала своє загибле кохання. Лише кілька хвилин.

Витерши сльози, я пішла до дочки. Тихенько відчинивши двері побачила, що маля солодко спить, обійнявши великого плюшевого ведмедика. Обережно опустилася поруч із нею на ліжко і обняла. Поцілувала в темноволосу маківку, вдихнула солодкий дитячий запах. Потім поклала голову на подушку та заплющила очі.

І вперше за довгі роки дозволила спогадам промайнути перед ними. Спогадам про те, як усе почалося.

Сім років тому

Затор не рухався. Взагалі. Десятки машин завмерли на місці, не просуваючись ні на метр. Ну ось як так, га? Ну, чому-у-у-у-у саме сьогодні я мала потрапити в затор? У свій перший робочий день у компанії мрії. У місці, в яке я не сподівалася потрапити навіть на таку дурну посаду як секретар рецепції. Але потрапила. Із двадцяти кандидаток на стажування взяли саме мене. І я досі не могла збагнути чому. Не те щоб сумнівалася у своїх ділових здібностях, але...

Досвіду на аналогічній посаді немає, лише кілька років роботи офіціанткою в кафе, диплом бакалавра, а не спеціаліста, нехай і одного з найпрестижніших вишів країни та англійська хороша, але не вільна. І все-таки Сергій Олексійович – директор – з усіх вибрав саме мене. Не знаю, як так сталося, але це й не важливо. Важливо тільки те, що це скоро може змінитись, а саме тому, що я вже запізнююся. Хоч вийшла на півгодини раніше, ніж було потрібно… Все через цей безглуздий затор. А запізнення у компанії – табу.

Переборовши дитяче бажання заплакати від безсилля, я попросила водія маршрутки, в якій і намагалася доїхати до роботи, відчинити двері. Вискочивши на дорогу, швиденько добігла до тротуару.

Пішки швидше буде – це точно.

Ще тільки ранок, а вже спекотно. Липень, мабуть, вирішив у покарання за щось засмажити під палючим сонцем столицю. Жаль тільки неясно за що.

Шалено встромляючи підбори в потрісканий асфальт, я попрямувала вперед. Іти, звичайно, треба було пристойно, але так все одно буде швидше. Принаймні я рухаюся вперед. Та й не може ж затор тягтися нескінченно, чи не так? Явно його створили якісь придурки, які не вміють їздити і потрапили в аварію. Питання лише у тому, наскільки вона далеко.

Біла блузка мерзотно липла до тіла, сонце сліпило очі навіть крізь окуляри, а ретельно укладене волосся нещадно пропотіло. І це я лише хвилин п'ять йду, не більше. У маршрутці теж спека, але там хоч рухатись майже бігом і на підборах не доводиться.

Я вилаялася про себе.