Глава 4

Зайшовши у вбиральню, я зробила воду в крані гарячіше і сунула під неї свої крижані і тремтячі руки, сподіваючись що так вийде швидше вгамувати тремтіння. Подивилася на себе в дзеркало над умивальником. Бліда, сумна з цілим океаном страху та болю в бездонних темно-карих очах, повних сліз.

Та що це я?

Мов би вся моя витримка, вся сила волі пішли на те, щоб зображати перед Шмідтом цілковиту байдужість і тепер від них а ні краплинки не залишилося. Хотілося плакати. А ще краще втекти на край світу, прихопивши Сашу. Щоб більше ніколи його ніколи не бачити. Щоб більше ніколи-ніколи не відчувати весь спектр почуттів та емоцій, що спалахують усередині, варто нашим поглядам зустрітися. Щоб спогади, що розцвіли всередині яскравими та отруйними квітами, отруюючи родючий затишний сад мого життя, були знову поховані глибоко в землі.

У двері постукали.

- Віро, це я, - Олена, - Може кави разом поп'ємо? На вулиці? Гарна погода…

- Так-так, давай, - я зробила глибокий вдих, наказуючи собі заспокоїтися.

Тут, у цьому салоні, я більше не двадцятидворічне дурне і закохане по вуха ошукане дівчисько. Тут я доросла, ділова та бос.

Я, в принципі, вже більше не воно. Давно вже. І нічого…

Витерла руки серветкою, вийшла із вбиральні. Олена з двома накритими кришками паперовими стаканчиками вже чекала на мене біля виходу з салону. Всі клієнти по запису вже сиділи в кріслах, а значить цілком можна зробити перерву.

- Я телефон взяла, - уточнила вона, віддаючи мені склянку.

Ми вийшли надвір. Дуже тепло. Без верхнього одягу в одній формі буде цілком нормально.

- Вір, вибач... Я навіть уявити не могла, - почала дівчина. - Ми ж прізвища не питаємо…

- Припини, ти ні в чому не винна, - відмахнулася я, - Та й взагалі… Минуло багато років і мені байдуже.

Подруга недовірливо подивилася на мене. Відпила кави, дивлячись убік.

- Виходить він на волі, - промовила вона після невеликої паузи, - Вибач, дурість сказала. Капітан Очевидність, блін. Я просто сама трохи в шоці.

- А уяви собі, в якому я сама була шоці, коли зіткнулася з ним вранці в суботу на парковці біля супермаркету, - хмикнула я.

- Він що стежив за тобою?

Я замислилась на кілька секунд. До цього моменту мені подібна можливість на думку не спадала.

- Ні, навряд. Думаю, це сталося випадково.

- Стоп! Субота, ранок. Ти ж у цей час Сашу на танці везеш.

- Везу…

Очі подруги округлилися.

- І що? Він бачив її?

- Бачив.

- Господи, Віро! Вони ж одне обличчя!

- Не говори дурниць. Колір очей однаковий і все. А так Саша на мене схожа і на маму мою.

Подруга знову помовчала.

- Що ти робитимеш, якщо він дізнається, що це його дочка?

Озвучене питання, яке я собі сотні разів подумки ставила, змусило здригнутися. Декілька крапель молочної піни якось примудрилися з отвору в кришечці виплеснутися на пальці. Вилаявшись, я труснула рукою. Подумки пораділа, що форму не забруднила. Змінної у мене немає, а скоро має бути ще один запис. Додому не встигла б.

- Він не дізнається, Олено. Як може? За документами…

- Так, що Саша твоя - практично його маленька дівоча версія, хоч скільки заперечуй. У нєї від Сергія ні грама немає. Від слова зовсім. І Шмідт скоро це зрозуміє.

- Навіть якщо й так... Олено, він мені зраджував.

- Ой, можливо, це тільки один раз було, з п'яну. Він багатий мужик, розпещений жінками. Який звик їх як рукавички міняти. Не дивно, що ти приїлася, вибач, Вір. Проте він же з тобою розлучатися не збирався, це ти сама від нього пішла, так що, хто знає... Може все-таки запав на тебе якось по-своєму.

- Ти сама віриш у те, що говориш? Хіба коли люблять, зраджують?

– Це мужики. Вони за природою полігамні, хоч би хто і що не говорив. Вони – мисливці. Спіймали, наїлися – все. А з тобою Шмідт одружився, між іншим. А для таких, як він, це огого якийсь крок.

- Ми із Сергійком разом майже шість років. І він ніколи...

- Логінов твій на мільйон один такий. У нього якась до тебе прямо одержима любов. Я досі шокована тим, як тобі з ним пощастило. Багатий, красивий і готовий прямо п'яти тобі цілувати. Але він виняток із правил, - допивши каву, дівчина викинула стаканчик у смітник. - Але ми пішли від теми розмови, Віро.

- Навіть якщо Нікіті дізнається, що Віра його дочка, то це мало що змінить. Чоловіки люблять дітей коханих жінок, а я… Що б ти там собі не вигадувала і як би там не було раніше, мене Нікіті точно не любить стільки років по тому. Так що…

- Але його дії явно мають якусь мету. І легко здогадатися яку саме. Помста. Він же думає, що ти йому з Сергієм зраджувала, правда? Навіть якщо дочка його, то заміж ти за його найкращого друга через п'ять хвилин після того, як ви розійшлися, вийшла. Навряд чи він повірить, що у вас все було фіктивно і тільки тому, що...

– Не повірить. У тому числі тому, що я йому нічого не збираюся пояснювати. І про Сашу він не дізнається.

- Вір, самообман…

- Це ніякий не самообман. Це реальність. Максимум, що буде, це якісь дрібні капості на кшталт сьогоднішньої. Нічого серйознішого за це Сергій зробити не дозволить.

- Та, Господи…. Один тест ДНК…

- Так, Олено, досить. Я не хочу про це говорити, зрозуміло? І взагалі, перерва якось затяглася,тобі не здається?

- Вибач, - образилася вона. - Бос.

Я не любила наголошувати на необхідності субординації між нами, та й причин робити це практично ніколи не було, адже дружбою Олена не користувалася. Але… Те, що вона сказала, крутилося у мене в голові, лякало, позбавляло самоконтролю. Але, поки це ніхто не озвучив, було легше вдавати, що це я просто так себе накручую і тепер я злилася за це на Олену. Нерозумно, знаю. Але я не могла нічого з собою вдіяти. Не могла заспокоїтись. Аж надто сильно був розгойданий мій самоконтроль.

Повернулась до свого кабінету, сіла за ноутбук. На мене чекала ціла купа роботи, але сил не було зосередитися. Я дивилася в документ і замість цифр бачила його обличчя.