Глава 1

Я стояла біля відкритого капота своєї машини і, схрестивши руки на грудях, дивилася на поєднання її пластикових і металевих нутрощів. Немовби могла за їхнім зовнішнім виглядом зрозуміти, чому вона раптом не завелася. З тим, що я нічого не тямлю в машинах від слова зовсім, це було марнуванням часу.
Ось як так? З машиною все було абсолютно нормально ще п'ятнадцять хвилин тому. Ми з Сашею їхали на ній на заняття до балетної школи, в якій вона тренується вже другий рік, але дорогою дівчинка захотіла апельсиновий сік. Запас часу до початку заняття дозволяв, а тому ми зазирнули до супермаркету. До того ж він якраз був по дорозі.
І тепер машина не заводиться.
— Матусю, вона не поїде, так? — запитала моя п'ятирічна мала, виглядаючи з заднього сидіння.
— Схоже, що не поїде, Сашуню, — видихнула я.
Відкривши передні двері, потягнулися до прикріпленого до панелі приладів смартфона. Взяла його до рук і, розблокувавши, машинально зібралася телефонувати чоловікові, як завжди роблю, якщо виникає якась неприємність і потрібна його допомога. Адже, незважаючи на те, що Сергій у мене зайнята людина, як і всі багаті бізнесмени, він завжди готовий за першим покликом особисто примчатись "рятувати" нас із донькою. Цей чоловік кохає мене. Кохає її. Незважаючи на те, що ми вже більше п'яти років у шлюбі, кохає, здається, з кожним днем лише сильніше. Хоча, а куди вже сильніше… Ніхто й ніколи мене так, як він, не кохав. Включно з…
Фиркнувши, я обсмикнула себе. Знайшла кого згадати. Не вартий він того, щоб про нього згадувати. Не заслуговує для себе навіть дещиці місця ні в моїй пам'яті, ні в моєму серці.
Зрадник! Сволота! Мерзотник!
Телефонувати Сергію сенсу не було. Адже він зараз перебував за кордоном у відрядженні і прилетіти мав лише ввечері. За планом було ще вночі, але виникла якась проблема з рейсом, його перенесли на кілька годин, тому так.
Звичайно ж, на час своєї відсутності чоловік велів мені в разі чого телефонувати Антону, своєму помічнику. Саме це я й зробила. Мружачись від сонця, життєрадісного і майже спекотного, незважаючи на початок жовтня, знайшла потрібний номер у телефонній книзі, натиснула на додзвін і приклала смартфон до вуха, коли інше вловило:
— Дівчино, вам потрібна допомога? — низький, хрипкий голос.
Немов зірваний від крику або прокурений. Але ні, його власник  на шкідливі звички не страждав. І кричати йому теж майже ніколи не доводилося, адже оточуючі боялися самого лише гнівного погляду його пронизливих сірих, як грозове небо, бездонних очей. Їх пригнічувала його харизма, особлива енергетика, що заповнює собою все приміщення, варто було цьому чоловікові з'явитися у ньому.
Голос, який і через тисячу років я не змогла б сплутати з жодним іншим. Голос, від якого колись моєю шкірою розсипалися мурашки і електричні розряди мчали хребтом. Який відчувався гарячим воском на шкірі. Який присягався у коханні.
Колись…
А тепер — від якого перехоплює дихання, який змушує внутрішньо стиснутися від жаху і захотіти зникнути. Негайно розчинитися в повітрі, сховавши в обіймах доньку.
Ненависний голос зрадника.
— Дівчино…
Я не оберталася. Не могла. Завмерла бовваном з телефоном біля вуха, який видавав довгі гудки. Не дихала. Цього також не могла. Здавалося, що я вся замерзла. Що живим залишилося лише серце, що вискакує з грудей. Воно стукало так сильно і часто, що здавалося, він повинен чути його удари.
Не може бути! Ні! Ну ні, будь ласка! Нехай виявиться, що я помилилася. Що мені просто здалося, привиділося! Адже це просто неможливо! Мій колишній чоловік ніяк не міг опинитися тут.
Паркування біля тротуару коло супермаркету закрутилося перед очима, до горла підкотила нудота.
— Ось так зустріч…
Смикано повернула голову. І одразу ж очі в очі. Його сірі — в мої карі. Зверху вниз, адже Шмідт мене на півтори голови вищий. І вдвічі більший через свою накачану потужну фігуру атлета. Це не змінилося. Він такий самий, як я пам'ятала. Хоч як сильно хотіла забути, хоч як сильно намагалася вирвати з пам'яті, стерти з неї, а все одно пам'ятала цей широкий розворот плечей, важкі сильні руки, пудові кулаки зі шрамами на кісточках — нагадування про так і не зжиту з юності манеру вирішувати питання кулаками.
Дотики пам'ятала. Обпалюючі, запаморочливі…
Обличчя його пам'ятала. Кожну зморшку, рисочку. Кожен вираз. За поглядом могла визначити, про що він відчуває… Принаймні тоді, майже шість років тому, дурна дівчинка Віра була впевнена, що може. Думала, що знає свого коханого так само добре, як себе саму. А довіряла йому навіть більше, ніж собі. Все довіряла. І все віддала. Свою юність, мрії, серце, душу та тіло. Все своє життя.
А він узяв і просто всім цим скористався, награвся і викинув, коли набридло. Щось подібне Шмідт мені і сказав, коли я його застала з іншою жінкою у віпці дорогого нічного клубу…
— Ну, треба ж, Віро! В очі дивишся, а я думав, що не зможеш після того, що зробила, — рикнув він. — Даремно. Адже у брехливих стерв немає совісті…
Слова — як удар у сонячне сплетіння. Він мені зрадив, викинув мене, як сміття, а це я — безсовісна і брехлива?
Судомно схопивши ротом повітря, я подивилася в його обличчя.
Воно змінилося. Стало ще жорсткішим, ніби з прямих ліній складалося. На лобі та навколо очей позначилися зморшки, а самі очі дивилися інакше. Зі злістю, ні — з справжнісінькою люттю… Страшно до тремтіння.
На правій скроні шрам і на губі зліва теж. Їх раніше не було… Самі губи білі, як крейда, і в сувору лінію стиснуті.
У густій щетині, що покривала гострі вилиці і квадратне підборіддя, сивина. Вона ж і в темному, майже чорному волоссі, як і раніше акуратно підстриженому.
— Алло, Віро? — ніби крізь вату долинув з трубки голос Антона, змусивши здригнутися.
Здавалося, з моменту, як зіштовхнулася зі Шмідтом, пройшла вічність, але насправді це були лише секунди. Хвилина, не більше.
— Віра, тебе не чути…
— Ан-тон, — усе ж таки видавила, заїкаючись.
— Що сталося? — стурбовано спитав він. — Де ти?
— У… У мене машина зламалася на парковці біля супермаркету.
— Але ти в порядку? А Саша?
Саша! Моя крихітка! Адже вона зараз там, у машині. І вікно опущене. Диво, справжнісіньке диво, що Шмідт її не помітив…
— Т-так! Все нормально, Антоне. Зможеш заїхати до студії, забрати у мене ключі?
Такі звичайні питання. Наче не сталося нічого. Наче моє персональне пекло не справдилося. Немовби за півкроку від мене не стояв зараз той, хто колись розбив моє життя на уламки. Хто мені зрадив, розтоптав моє серце і моє кохання.
— Звичайно! Скоро буду.
— Спасибі…
Поклала слухавку. Ледве не випустивши телефон, засунула його в кишеню.
— Чи тобі говорити про совість, Нікіто? Чи то вона змусила тебе тоді зрадити мені з тією дівкою? — я змогла це сказати. І його погляд теж витримала. Не відвела очей.
Я ж сильна. Доросла, сильна Віра, яка змогла зібрати себе з уламків. Яка вижила.
Сірі очі Шмідта метнули блискавки.
— Мамо, а хто це? — висунулася з вікна Саша, і я відчула, що лечу в прірву.
— Це дядько, який запропонував матусі допомогу з машиною. Я якраз йому сказала, що допомога нам не потрібна, адже скоро приїде дядько Антон, а ми з тобою поки що пішки пройдемося, добре?
— Так!
— Давай-но, вибирайся з машини і підемо, а то запізнимося на заняття, — закривши капот, я обійшла Шмідта і попрямувала відчинити дочці двері машини.
Його погляд пропалював спину.
— Ой тільки не треба знову зображати ображену невинність, Віро! Не після того, як спала у мене за спиною з моїм другом і залетіла від нього! — виплюнув він.
Як робот, я відчинила двері машини. Мовчала. Він думає, що це так. А як насправді — ніколи не дізнається. Не дізнається правди.
— Перекажи своєму чоловікові, що він відповість за зраду. Він, ти, всі!
З цими словами він повернувся спиною і, розгонистим кроком, рушив до криво припаркованого за кілька метрів нового чорного “Камаро”. Треба ж, не зрадив своїх смаків…
— Матусю? — підняла на мене злякані сірі очі Саша. — Я не зрозуміла, що сказав дядько…
— Нічого, люба. Давай поквапимось, заняття скоро починається, — ні жива, ні мертва сказала я, беручи її за руку.
Заверещавши шинами, "Камаро" зірвався з місця і, вилетівши на дорогу, помчав геть.