Глава 1

Я стояла біля відкритого капота своєї машини і, схрестивши руки на грудях, дивилася на поєднання її пластикових і металевих нутрощів. Немовби могла за їхнім зовнішнім виглядом зрозуміти, чому вона раптом не завелася. З тим, що я нічого не тямлю в машинах від слова зовсім це було марнуванням часу.

Ось як так? З машиною все було абсолютно нормально ще п'ятнадцять хвилин тому. Ми з Сашею їхали на ній на заняття до балетної школи, в якій вона тренується вже другий рік, але дорогою дівчинка захотіла апельсиновий сік. Запас часу до початку заняття дозволяв, а тому ми зазирнули до супермаркету. До того ж він якраз був по дорозі.

І тепер машина не заводиться.

- Матусю, вона не поїде, так? - запитала моя п'ятирічна мала, виглядаючи з заднього сидіння.

– Схоже, що не поїде, Сашуню, – видихнула я.

Відкривши передні двері потягнулися до прикріпленого до панелі приладів смартфону. Взяла його до рук і, розблокувавши, машинально зібралася телефонувати чоловікові, як завжди роблю, якщо виникає якась неприємність і потрібна його допомога. Адже, незважаючи на те, що Сергій у мене зайнята людина, як і всі багаті бізнесмени, він завжди готовий за першим покликом особисто примчатись "рятувати" нас із донькою. Цей чоловік любить мене. Любить її. Незважаючи на те, що ми вже більше п'яти років у шлюбі любить, здається, з кожним днем лише сильніше. Хоча, а куди вже сильніше… Ніхто й ніколи мене так, як він не любив. Включно з…

Фиркнувши, я обсмикнула себе. Знайшла кого згадати. Не вартий він того, щоб про нього згадувати. Не заслуговує для себе навіть дещиці місця ні в моїй пам'яті, ні в моєму серці.

Зрадник! Сволота! Мерзотник!

Телефонувати Сергію сенсу не було. Адже він зараз перебував за кордоном у відрядженні і прилетіти мав лише ввечері. За планом було ще вночі, але виникла якась проблема з рейсом, його перенесли на кілька годин, тому так.

Звичайно ж, на час своєї відсутності чоловік велів мені в разі чого телефонувати Антону, своєму помічнику. Саме це я й зробила. Мружачись від сонця, життєрадісного і майже спекотного, незважаючи на початок жовтня, знайшла потрібний номер у телефонній книзі, натиснула на додзвін і приклала смартфон до вуха, коли інше вловило:

- Дівчино, вам потрібна допомога? - низький, хрипкий голос.

Немов зірваний від крику, або прокурений. Але ні, його володар шкідливими звичками не страждав. І кричати йому теж майже ніколи не доводилося, адже оточуючі боялися одного лише гнівного погляду його пронизливих сірих, як грозове небо, бездонних очей. Їх пригнічувала його харизма, особлива енергетика, що заповнює собою все приміщення, варто було цьому чоловікові з'явитися у ньому.

Голос, який і через тисячу років я не змогла б сплутати з жодним іншим. Голос від якого колись розсипалися мурашки моєю шкірою і електричні розряди мчали хребтом. Який відчувався гарячим воском на шкірі. Який присягався у коханні.

Колись…

А тепер, від якого перехоплює дихання, який змушує внутрішньо стиснутись від жаху і захотіти зникнути. Негайно розчинитися в повітрі, сховавши в обіймах доньку.

Ненависний голос зрадника.

- Дівчино…

Я не оберталася. Не могла. Завмерла бовваном з телефоном біля вуха, що видає довгі гудки. Не дихала. Цього також не могла. Здавалося, що я вся замерзла. Що живим залишилося лише серце, що вискакує з грудей. Воно стукало так сильно і часто, що здавалося, він повинен чути його удари.

Не може бути! Ні! Ну, ні, будь ласка! Нехай виявиться, що я помилилась. Що мені просто здалося, привиділося! Адже це просто неможливо! Мій колишній чоловік ніяк не міг опинитися тут.

Паркування біля тротуару коло супермаркету закрутилось перед очима, до горла підкотила нудота.

- Ось так зустріч...

Смикано повернула голову. І одразу ж очі в очі. Його сірі, в мої карі. Зверху-вниз, адже Шмідт мене на півтори голови вищий. І вдвічі більший через свою накачану потужну фігуру атлета. Це не змінилося. Він такий самий, як я пам'ятала. Хоч як сильно хотіла забути, хоч як сильно намагалася вирвати з пам'яті, стерти з неї, а все одно пам'ятала цей широкий розворот плечей, важкі сильні руки, пудові кулаки зі шрамами на кісточках - нагадування про так і не зжиту з юності манеру вирішувати питання кулаками. .

Дотики пам'ятала. Обпалюючі, запаморочливі…

Обличчя його пам'ятала. Кожну зморшку, рисочку. Кожен вираз. За поглядом могла визначити, що відчуває… Принаймні тоді, майже шість років тому, дурна дівчинка Віра була впевнена, що може. Думала, що знає свого коханого так само добре, як себе саму. А довіряла йому навіть більше, ніж собі. Все довіряла. І все віддала. Свою юність, мрії, серце, душу та тіло. Все своє життя.

А він узяв і просто всім цим скористався, награвся і викинув, коли набридло. Щось подібне Шмідт мені і сказав, коли я його застала з іншою жінкою у віпці дорогого нічного клубу ...

- Ну, треба ж, Віро! В очі дивишся, а я думав, що не зможеш після того, що зробила, - рикнув він. - Даремно. Адже у брехливих стерв немає совісті…

Слова, як удар у сонячне сплетіння. Він мені зрадив, викинув мене, як сміття, а це я - безсовісна і брехлива?

Судомно схопивши ротом повітря я зупинившимся поглядом дивилася в його обличчя.

Воно змінилося. Стало ще жорсткішим, ніби з прямих ліній складалося. На лобі та навколо очей позначилися зморшки, а самі очі дивилися інакше. Зі злістю, ні, з справжнісінькою люттю…. Страшно до тремтіння.

На правій скроні шрам і на губі зліва теж. Їх раніше не було... Самі білі губи, як крейда і в сувору лінію стиснуті.

У густій щетині, що покриває гострі вилиці і квадратне підборіддя сивина. Вона і в темному, майже чорному волоссі, як і раніше акуратно підстриженому.

- Алло, Віро? — ніби крізь вату долинув з трубки голос Антона, змусивши здригнутися.

Здавалося з моменту, як зіштовхнулася зі Шмідтом пройшла вічність, але насправді це були лише секунди. Хвилина не більше.