Брехня і магія

– Магія в тих краях річ звична. Всі знають закляття і всі вміють чаклувати. Ну принаймні всім так здається: тішаться думкою, як дитина пустунчиком. Найстрашніше прокляття – то, боронь Боже, і в голос сказати, лиш так – на вухо можна шепнути...  

Вартові нахились.  

– Ой, та тут можна й не на вухо, – сказав старий, махнувши рукою. – Бородавка на носі!  

Вартові припідняли шоломи і зі страхом взялися обмацувати свої носи.  

– От не впустити мене в місто – будуть вам бородавки на носі, – мовив старий, грізно махаючи посохом. – I у ваших дітей будуть!  

Вартові перелякано засопіли:  

– Змилуйся, о великий маг, звісно ми тебе впустимо, лиш не карай нас!  

Старий глянув з презирством на вояків і, задерши носа, переможено вимовив:  

– Добре!  

***  

Далі був ринок. Все тут одночасно приємно пахло і смерділо. І яка тільки звірина тут не пищала чи гарчала!  

Худощаве лице старого було пооране глибокими зморшками, на ньому виділявся орлиний ніс, а маленькі сірі очі були, може, і непримітними, зате хитрими. І очі ці шукали простодушних сердечних людей, яким легко напустити туман в голову, перелякати й одурити.  

Так-так, он є продавчиня підходяшча. Молода смуглява дівчина як раз розкладала ковбаси. Важко сказати чи то її старий знайшов, чи може його ніс, бо дід так любив ковбасу, що твердо вірив: в Едемі вона росте на всіх деревах...  

– Ну, голубоньку, чи смачна в тебе ковбаса? – мовив люб'язно дід.  

– Ой, знаєте, всі хвалять, кажуть: такої смачної ковбаси, як у пані Мальвіни, ніде в Рот-ноті не найдете.  

І тут старий знову почав свою оповідь:  

– Я з далекого краю, де магія – то річ звична і буденна. Піде ото ґазда, набере м'яса, спецій, закляття промовить, рукою махне. І все: ковбаска зробиться.  

Пані Мальвіна аж розтулила свої пухкі червоні вуста, вирячила і без того не малі чорні очиська.  

– Ого! – скупо зронила дівчина.  

– Але, знаєте, не всі люди добрі. Або є людина добра, але в гніві тьма закрадається в її серце. Так тоді от таке можуть начаклувати, таке начаклувати…  

– Що, що начаклувати? – налякано скрикувала Мальвіна, уже міцно стискаючи губи.  

Старий махнув рукою:  

– А ви точно готові це почути? Скажу вам, але у нас про таке говорять на вухо.  

Мальвіна нахилила своє личко до старого.  

– Роги. Роги на голові можуть вирости.  

– Як в оленя? – спитала дівчина.  

– Як у чорта!  

– Жах… Який жах, – переляк охопив дівчину.  

– От не даси мені ковбаси – так будеш мати роги на голові, і всі твої родичі будуть рогаті, – пригрозив злісно старий, махаючи посохом.  

– О, великий маг чарівного світу, бери хоч всю ковбаси, лиш не обертай на чудовисько.  

– Ну всю – ні, але от лиш стільки, скільки можу понести. Ось тобі торбина.  

Мальвіна наложила стільки ковбасів, що старий боявся не осилить ношу.  

***  

Невисокий, повненький круглолиций чоловік, який нагадував картоплину з вічками замість очей, протирав пенсе. Перед ним було розкладено сукно від кольору до вибору і катма сорочок.  

– О, яке чудове сукно, а сорочки які! – мовив старий, підходячи до повненького чоловічка.  

– Дивіться, пане, вибирайте, всі мої сорочки хвалять, – сказав товстун.  

– А знаєте, я до вас прийшов з далекого краю…  

– Якого такого далекого? – здивувався продавець  

– Такого далекого, що у вас й не чули, а магія там повсюди і у всьому, навіть у сорочках. Там такі сорочки, що отак на голе тіло накинув – і зима не зима – тепло, і дощ не дощ – сухо.  

– Ти ви що? – здивувався продавець. – Що ж це за матеріал такий?  

– Та не матеріал, а закляття. Хіба треба виголосити, – тоном спеціаліста мовив старий. – Та там де є світло, є і темрява. І страшні закляття можуть недобрі язики виголосити, ой страшні.  

– Страшні...  

Чоловік, аж побілів, силуючись щось сказати, та в результаті з його грудей видавалося лиш уривчасте дихання.  

– Ой страшні, – продовжував старий. – Нахиліться ближче – я тихенько на вухо скажу.  

Нажаханий продавець, в якому страх змагався з цікавістю, таки нахилився.  

– Як чорний маг з губ закляття зронить – свинячі вуха можуть вирости.  

– О Боже, яке страшне прокляття! – дав волю словам продавець.  

– Так от, як не дасте мені зо п'ять сорочок і сукна оцього, оцього й ще оцього – будуть у вас свинячі вуха!  

– Великий маг, слуга тьми, змилуйся, – скрикнув продавець. – На тобі й сім сорочок, і сукна у два рази більше.  

Сукно і сорочки торбу не особливо затяжили звісно. Ще б чогось взяти...  

***  

З гамору доносилися дзінкі удари з кузні. Старий йшов на звук. І ось уже перед ним постали: високий кремезний чолов'яга і мале замурзане хлоп'я, біля ковальського міха. Молот бив розігріте залізо, а з вуст хоч і не голосно, зате дзвінко, линула пісня. Коваль відклав молот і опустив залізо у воду, та озвалася шкварчанням.  

– Мені б сокиру яку та сапку, – промов старий.