Розділ 56 — Кріс

Кріс

Я навіть не помічаю, як ми вже стоїмо біля моєї кімнати. У голові ще лунають відголоски нашої розмови, легкої вечері, його погляди, усмішки.

— Ну що, побачення зі мною тобі сподобалося? — тягне Томас із самовдоволеною усмішкою.

Я відразу фиркаю і піднімаю на нього погляд.

— Це НЕ було побаченням! — заперечую я, склавши руки на грудях.

— Звісно, звісно, — тягне він і робить крок до мене, скорочуючи відстань.

Я відчуваю його близькість, тепло його тіла, його дихання на моїй шкірі. Він нахиляється, його губи майже торкаються мого вуха.

— Тоді... залишишся без прощального поцілунку, — його голос низький, муркотливий, і по моїй шкірі пробігають гарячі мурахи.

— Ну ти й придурок! — випалюю я і з розмаху б’ю його долонею в груди.

Я розвертаюся, щоб піти, але він раптом ловить мою руку.

— Кріс, зачекай, — тихо каже він.

Я повертаюся обличчям до нього, наші погляди зустрічаються. У його очах немає звичної насмішки, тільки щось… дивне, м’яке.

— Кріс, ти… — він робить паузу, ковтає.

Моє серце сповільнює ритм.

— Що? — тихо питаю я.

— Ти… ти даси мені свій номер телефону?

Я кліпаю. Оцього я точно не очікувала.

— Мій номер? — перепитую я.

— Так, твій номер, — підтверджує він, не відводячи погляду.

— Думаєш, мені мало того, що ти дратуєш мене під час наших тренувань і спільних занять, так ти ще хочеш бісити мене й по телефону? — шкірюся я, намагаючись приховати, як несподівано його слова вибили мене з рівноваги.

Але він не усміхається у відповідь.

— Вибач, — несподівано каже він і повільно забирає руку з моєї, роблячи крок назад.

Що?..

Ми дивимося один на одного.

Секунда.

Дві.

— Дякую за вечір. На добраніч, Кріс.

Він розвертається, роблячи крок. Потім ще один. Я дивлюся, як він віддаляється, і всередині щось смикається, ніби щось важливе вислизає.

Чорт.

— Записуй, — раптом виривається в мене.

Він завмирає. Повільно обертається.

— Правда?

Я зітхаю.

— Так. Дай мені свій телефон, я запишу сама.

Він не змушує чекати — швидким рухом дістає телефон з кишені і простягає мені. Я беру його, пальці ледь тремтять.

— Виходить, ти хочеш, щоб я бісів тебе по телефону, цукерочко? — у голосі знову з’являється його звична усмішка, але тепер вона… тепліша.

Я закочую очі.

— Замовкни, або я зараз передумаю.

Він піднімає руки в знак поразки, шкірячись.

— Тримай, — я простягаю йому телефон.

Він дивиться на мене, потім на екран, потім знову на мене.

— На добраніч, Томас, — кажу я, перш ніж відчинити двері.

Я не чекаю відповіді і швидко заходжу в кімнату, зачиняючи за собою двері.

Опираюся на них спиною і заплющую очі.

Що, чорт забирай, щойно сталося?