Розділ 55 — Кріс

Кріс

Ми мовчки йдемо з Томасом вечірнім містом. Повітря свіже, наповнене тонкими ароматами нічних квітів і теплого хліба з пекарень, які ще не зачинилися. Люди, які прогулюються вулицями, здаються розслабленими: хтось сміється, хтось тримається за руки, хтось жваво сперечається, жестикулюючи. 

Я трохи закидаю голову, вдивляючись у небо. Воно сьогодні дивовижно чисте, немає жодної хмаринки, і на ньому вже починають загорятися перші зірки.

— Тобі подобається зоряне небо, цукерочко? — раптом лунає голос Томаса.

Я здригаюся, обертаючись до нього. Він не просто запитав — він уважно дивиться на мене, ніби намагається прочитати мої думки.

— Мері постійно задивляється на нього, — кажу я, знизуючи плечима. — Вона майже щовечора виходить з кімнати. Думає, що я не знаю, куди.

Томас трохи піднімає брову.

— А ти знаєш?

— Так. Вона йде на дах університету. Завжди повертається за годину.

У цей момент він несподівано зупиняється.

— Цікаво…

Я примружуюся.

— Що?

— Неважливо, — відповідає він, але я відчуваю, що він щось недоговорює. Томас знову починає йти, але тепер уже я хапаю його за зап’ястя, змушуючи завмерти.

— Гей, — вимогливо дивлюся на нього. — Скажи, що цікаво?

Він опускає погляд на наші руки, і я, помітивши це, різко забираю свою долоню, ніби обпеклася.

— Просто в мене є знайомий, який теж так робить, — ліниво каже він, але я відчуваю в його голосі нотку… чогось дивного. Проте перш ніж я встигаю його допитати, він різко змінює тему:

— До речі, ми прийшли.

Перед нами — невелике затишне кафе. На вивісці намальована ложечка, що парить над чашкою, а з дверей віє запахом свіжоспечених булочок і ванільного латте. Всередині грає тиха розслаблююча музика, на дерев’яних столиках стоять маленькі лампи.

Ми заходимо всередину, і, поки я роззираюся, Томас несподівано підсуває мені стілець.

— О, що за ввічливість від такого придурка, як ти? — усміхаюся я, сідаючи.

Він шкіриться у відповідь.

— Люблю, коли ти мене так називаєш.

Я закочую очі, але він явно задоволений.

— Що ти хочеш поїсти? — запитує він, піднімаючи на мене погляд.

Я відкриваю меню, але, чесно кажучи, мені більше хочеться спостерігати за тим, як ця людина, зазвичай повна сарказму і насмішок, поводиться так… майже нормально.

Офіціант ставить перед нами тарілки, і в повітрі відразу розноситься приголомшливий аромат. Чорт, я навіть не знаю, що саме пахне так божественно — гарячий хрусткий хліб чи ніжне м’ясо з підливою, але в мене течуть слинки.

— От же бляха! Пахне просто неймовірно! — не стримуюся я, вдихаючи запах.

Томас усміхається, трохи подається вперед і нахиляється до мене через стіл.

— Цукерочко, ти така спокуслива, коли лаєшся, — муркоче він.

Я вже відкриваю рота, щоб сказати йому чергову образу, але раптом телефон у кишені вібрує.

Мері.

Я дістаю його і відразу усміхаюся, читаючи повідомлення:

«Якщо ти вбила Томаса і зараз закопуєш його труп, напиши, я допоможу.»

Боже, як же я її люблю.

Швидко, поки Томас не бачить, я фотографую його. Він із задумливим виглядом ріже м’ясо, трохи прикусивши губу. Прокляття, це виглядає добіса добре. Я кліпаю, відганяючи цю непотрібну думку, і прикріпляю фото до відповідного повідомлення:

Я довела його, і він вирішив мене нагодувати. Не відмовлятися ж від халявної їжі.»

— Хочеш поставити мене на заставку телефону? — ліниво тягне Томас, не відриваючись від їжі.

Я закочую очі.

— Ще чого, — фиркаю я і відразу починаю друкувати ще одне повідомлення:

«Хоча я і тут можу його вбити. Мені достатньо просто показати йому груди, він вдавиться, і я думаю, це буде останнє, що він побачить.»

Я ледве встигаю відправити його, як Томас раптом вихоплює в мене телефон.

— Гей, ану віддай мій телефон, придурку! — верещу я, намагаючись схопити його за руку, але він уже дивиться на екран.

Секунда. Він читає.

Ще секунда. Він піднімає на мене погляд.

Ми обоє завмираємо.

У його очах спалахує щось дивне — суміш шоку, захоплення і… Я навіть не знаю, як це описати.

Ми дивимося один на одного, і на мить я забуваю, як дихати.

А потім він повільно, майже урочисто повертає мені телефон, відкидається на спинку стільця і, склавши руки на грудях, з абсолютно серйозним обличчям каже:

— Кріс, я пишаюся тобою.

Я кліпаю.

— Що?

Він удає, ніби витирає сльозу розчулення.

— Ти знайшла ідеальний спосіб мого вбивства. Якщо це буде саме так, я згоден.

І раптом він широко, задоволено шкіриться, так, що в мене на секунду перехоплює подих.

— Ну ти й придурок! — рикаю я, швидко приходячи до тями, і жбурляю в нього серветку.

Томас сміється, ухилившись.

— А я ж тільки хотів нагодувати свою злючку, — хитає він головою, ніби розчарований. — А ти вже плануєш мене вбити ще й таким ідеальним способом.

Я закочую очі, але відчуваю, як щоки починають горіти.