Розділ 54 — Кріс

Кріс

Я вбігаю до тренувальної зали, і Томас уже стоїть там, склавши руки на грудях. Його усмішка говорить про багато чого, тому я не даю йому сказати жодного слова.

— ТАК! Так, я запізнилася! Як завжди!

Він повільно піднімає брови, стримуючи усмішку.

— Цукерочко, ти хоч знаєш, що зараз виглядаєш як людина, яка виправдовується?

— Я не виправдовуюся! — зло кажу я, жбурляючи сумку в куток.

— Звісно-звісно.

— Заткнися!

— Окей.

Я розвертаюся до нього, склавши руки.

— Ну? Будемо тренуватися чи ти просто хотів постояти і побісити мене?

— Ну, враховуючи, що це вже вийшло в мене ідеально…

— ТОМАС!

— Гаразд, гаразд, — сміється він, нарешті відштовхнувшись від стіни.

— Сьогодні що? Бій?

— Бій.

Я стою в центрі залу, склавши руки, а він починає повільно обходити мене по колу.

— У тебе надто багато емоцій, Кріс, — спокійно каже він. — У бою не можна бути такою.

— Знаю.

— Ти маєш їх контролювати.

— Знаю!

Він різко кидається на мене. Я ледве встигаю відреагувати. Відскакую, ухиляюся, але він одразу знову нападає. Я роздратовано ричу.

— Ти хоч можеш попередити, перш ніж кидатися?!

— У бою ніхто тебе попереджати не буде.

Я стискаю зуби і займаю стійку. Він атакує знову, і я, знаючи, що в швидкості він сильніший, обираю тактику ухилів.

Раз. Ухил. Два. Ухил. Три. Ловлю його удар.

— Уже краще.

Я намагаюся пробити його захист, але він легко блокує удари.

— Ти навіть не напружуєшся! — вигукую я, починаючи злитися ще сильніше.

— Ні, але ти — так.

Я промахуюся. Томас ловить мене за зап’ястя, перехоплює, і за мить моя спина опиняється притиснутою до його грудей.

— Дихай, Кріс.

Я намагаюся вирватися, але він просто утримує мене, поки моє дихання не стає рівнішим.

— Відчуваєш? — його голос низький, спокійний.

Я мовчу. Він розтискає хватку, і я різко відступаю.

— Ще раз.

— Ось так краще.

Ми знову входимо в ритм. Він атакує, я захищаюся. Я навчилася ухилятися, але недостатньо добре. Він ловить мене за лікоть, але замість того, щоб штовхнути, повільно розвертає.

— Твої рухи, — його рука на моїй. — Вони різкі.

Я відчуваю, як його пальці ведуть моє зап’ястя, змушуючи зробити м’який поворот.

— Має бути плавніше.

Я намагаюся повторити, він відпускає.

— Добре.

— Добре? — я недовіриво дивлюся на нього.

— Так, — шкіриться він. — Але ти все одно надто повільна.

— Придурок.

— Твій улюблений.

Не знаю, скільки ще ми продовжуємо, але п

ісля бою я опускаюся на підлогу, витираючи піт з лоба. Дістаю з сумки яблуко, ліниво відкушую. Томас схиляє голову, розглядаючи мене з насмішкою.

— Ти цілий день бісилася. Хочеш нормальну вечерю чи продовжиш страждати на самоті з цим яблуком?

Я піднімаю очі, скептично оглядаючи його.

— Ти пропонуєш мені повечеряти з тобою?

— Я пропоную тобі нормально поїсти, Кріс.

Я замислююся. Чорт, ну він правий. Я й справді нічого не їла весь день, тому хапаю сумку і підводжуся.

— Гаразд, ходімо, раз ти так наполягаєш.

Томас шкіриться, киваючи в бік виходу.

— Ну от, і хто тут у нас став поступливим?