Розділ 46 — Мері

Мері

Я стою перед дзеркалом, повільно проводячи щіткою по волоссю, коли лунає стук у двері.

Принц.

Я кладу щітку на стіл, швидко поправляю білий корсетний топ і відчиняю двері.

— Привіт, — кажу я, ловлячи його погляд.

— Привіт, — спокійно відповідає він.

Кілька затягнутих секунд ми просто дивимося один на одного. 

Я повільно опускаю очі й помічаю піднос у його руках. На ньому три чашки кави.

— Ти приніс каву? — питаю я, піднявши брови.

— Так, — відповідає він рівним тоном, але я помічаю, як на його губах з’являється ледь помітна усмішка. — Подумав, що вона допоможе тобі зосередитися на завданні.

— А чому три?

Він кидає швидкий погляд на піднос, потім знову дивиться на мене.

— Для мене, тебе і Крістіани.

Я хмурюся, згадуючи, що Кріс іще на занятті з Томасом.

— Вона на уроці зілляваріння, — кажу я, відступаючи назад і пропускаючи його всередину. — Проходь.

Він спокійно заходить, ставить піднос на стіл і оглядає розкидані перед ним купи підручників. Краєм ока я помічаю, як його погляд на секунду затримується на мені. Але він швидко відводить очі, знову надягаючи свою звичну маску непроникності. Я зачиняю двері, а потім відкриваю коробку з круасанами, відчуваючи приємний запах свіжої випічки.

— Будеш круасани? — питаю я.

Він піднімає на мене здивований погляд.

— Ти хочеш мене пригостити?

Я знизую плечима, склавши руки на грудях. Тааак… Знав би він, що я зараз роблю. Я сама не знаю. Даю круасани тому, хто… а вони від того, хто… Чорт.

— Ти приніс каву. Я ділюся круасанами. Все чесно.

Він повільно киває, ніби аналізуючи мої слова, а потім бере коробку й оглядає її вміст. На його обличчі мимоволі відбивається легке здивування, але він швидко бере вишнево-шоколадний круасан.

Я дістаю лимонний, влаштовуюся на ліжку й роблю маленький укус, насолоджуючись смаком. Принц сідає на стілець навпроти й теж відкушує шматочок. Я помічаю, як його погляд на мить пом’якшується.

— Непогано, — вимовляє він, не відриваючись від їжі.

Я усміхаюся, але нічого не кажу. Ми просто сидимо, п’ємо каву, їмо круасани і… На секунду мені здається, що ми не вороги. Що ми просто двоє студентів, які готуються до заняття. Але навіть у цій тиші висить щось… інше. Щось, чого я не можу пояснити.

Принц робить ковток кави, потім відставляє чашку вбік і переводить на мене пильний, оцінювальний погляд.

— З якою темою в тебе проблеми? — запитує він.

Я кладу круасан назад у коробку, витираю руки серветкою, сідаю на стілець і беру підручник, гортаючи сторінки.

— З формулюваннями заклинань і їх розшифровкою, — признаюся я, розгортаючи до нього книгу й показуючи складну схему рун. — Ось це, наприклад, абсолютно нечитабельне.

Він мовчки бере підручник, пробігає очима по сторінках, а потім підсувається ближче до мене.

— Ти не дивишся на зв’язок між символами, — каже він, повертаючи сторінку в мій бік. — Руни працюють у зв’язці. Ось тут, наприклад, якщо взяти цю частину… — його палець ковзає по рядку, — то можна помітити, що цей символ дублюється, а це означає, що заклинання посилюється.

— Так, зачекай, — я беру олівець і роблю позначки в зошиті. — Якщо руна повторюється, значить, ефект сильніший?

— Або його спрямованість змінюється, — уточнює він, нахиляючись ще ближче.

Я відчуваю його дихання біля своєї скроні й мимоволі відсторонююся.

— Спробуй прочитати ось цей рядок, — він вказує на іншу частину тексту.

Я зосереджено вдивляюся в сторінку, воджу пальцем по рядках, але…

— Без шансів, — я відкидаюся на спинку стільця, роздратовано зітхаючи. — Це просто купа каракулів.

Принц підтискає губи, потім бере підручник і переписує кілька символів на окремий аркуш.

— Давай спростимо.

Я дивлюся на нього скептично, але все ж нахиляюся ближче.

— Ось це — руна руху, — він вказує на символ. — А ось це — руна стабільності. Разом вони означають «установлення порядку».

— Так, зачекай, — я беру олівець. — Тобто, якщо я додам їх у захисний бар’єр…

— Ти зможеш створити щит, який сам буде стабілізуватися, а не руйнуватися після удару.

Я завмираю, усвідомлюючи сенс його слів.

— Чорт, так ось чому в мене не виходив щит!

Я хапаю зошит і швидко записую нові нотатки, прокручуючи в голові минулі помилки. Принц спокійно спостерігає за мною, потім робить ковток кави й запитує з легкою усмішкою:

— І ти планувала розбиратися з цим сама?

Я закочую очі, але в глибині душі розумію, що без нього справді не впоралася б так швидко.

— Не радій, — кажу я, склавши руки на грудях. — Я б розібралася. Просто пізніше.

— Пізніше? — він піднімає брову.

— Ну… через місяць. Або рік.

Він тихо сміється, а я раптом усвідомлюю, що вперше чую його справжній, довгий, ненатягнутий сміх. Теплий. Глибокий. Чорт, цей придурок — справжня загадка всесвіту. Я ловлю себе на тому, що просто дивлюся на нього, забувши кліпнути. Він помічає мій погляд, усмішка зникає, але в його очах усе ще залишається щось м’яке.

— Що? — запитує він.

— Нічого, — швидко відмахуюся я, знову втуплюючись у зошит.

Кілька секунд висить тиша, поки я не відчуваю його погляд на собі.

— Що? — тепер уже питаю я, піднявши очі.

Він повільно хитає головою.

— Нічого.

Але мені здається, що він щойно збрехав. Я закриваю зошит і потягуюся, відчуваючи приємну втому після інтенсивної роботи.

— Дякую, — видихаю я, відкидаючись на спинку стільця.

Ми мовчимо якийсь час.

— Ще щось? — нарешті запитує він.

Я трохи кусаю губу, роздумуючи.

— Ні, мабуть, на сьогодні досить.

Якийсь час ми просто сидимо в тиші. Але раптом у кімнату вривається Кріс, з гуркотом розчахуючи двері:

— Коли-небудь я вб’ю цього придурка!