Розділ 45 — Мері

Мері

Наступного дня о другій годині я сиджу на уроці зілляваріння, намагаючись не впустити голову на стіл. Кріс сидить поруч і перебирає свої записи, на її обличчі написана повна відраза.

— Нагадай мені, чому ми взагалі маємо вміти варити ці мерзенні відвари? — тихо шепоче вона, штовхаючи мене ліктем.

— Бо без зілляваріння ти не отримаєш диплом, Крістіано, — кажу роблячи розумне обличчя.

Вона закочує очі й падає обличчям на руки. Ми обидві втомлені. Після ранкового тренування з Принцем у мене все тіло болить, а після її тренування з Томасом Кріс теж виглядає так, ніби її переїхала машина.

— Добрий день, студенти.

До класу заходить леді Олдридж.

— Сьогодні ми будемо варити зілля «Гнучка тінь», — починає вона.

Хтось зітхає, хтось тихо здивовано видихає.

— Хто мені скаже, які в нього властивості? — запитує вона.

Ліліан одразу піднімає руку.

— Воно дає можливість рухатися швидше, майже безшумно, а також зменшує ймовірність того, що тебе помітять у тіні.

— Правильно, Ліліан.

Леді Олдридж робить невелику паузу і кидає на нас довгий погляд.

— Але якщо припустити помилку під час варіння, замість цього зілля зробить вас або вдвічі повільнішими, або, навпаки, надто швидкими, і ви не зможете зупинитися.

Я переводжу погляд на Кріс, яка тихо шепоче:

— Ну все, прощавай, моє життя.

Я давлюся сміхом.

— Вперед, починайте роботу.

Ми встаємо з місць, підходимо до казанів і починаємо готувати інгредієнти.

Я дістаю потрібні трави, нарізаю їх рівними шматочками й акуратно додаю в казан. Кріс, як завжди, роздратовано дивиться в підручник.

— Що тепер? — питає вона.

— Тепер треба додати одну краплю цього, — показую на пробірку.

Вона піднімає брову.

— Одну? Це що, якийсь новий рівень знущання?

Я знизую плечима й спостерігаю, як Кріс насилу капає рівно одну краплю в зілля. Ми продовжуємо слідувати інструкції, коли раптом…

— Чорт, воно кипить надто швидко! — панікує Кріс.

Я заглядаю в її казан. Рідина всередині починає булькати так, ніби збирається вибухнути.

— Швидко, зменши вогонь!

— Я й так його зменшила!

— Тоді помішуй проти годинникової стрілки!

Кріс стискає зуби, але робить, як я сказала. За кілька секунд зілля в її казані починає заспокоюватися.

— Фух, — видихає вона. — Це було близько.

Я сміюся, але за мить у повітрі лунає гучний хлопок. Ми різко повертаємо голови. У Ванесси з сусіднього казана піднявся густий зелений дим, а потім… Вона зникає. На її місці залишається тільки повільно осідаючий одяг. У класі запановує мертва тиша.

Кріс дивиться на мене широко розплющеними очима.

— Мері…

— Ага?

— Я не хочу помирати на цьому уроці.

Я не встигаю відповісти, бо в цей момент леді Олдридж встає з-за столу, спокійно підходить до одягу Ванесси й заглядає в казан. Вона не каже ні слова, просто махає рукою, і за секунду Ванесса знову з’являється, сидячи просто на підлозі.

— О, Велика Магіє! — кричить вона. — Я думала, що помру!

Леді Олдридж роздратовано зітхає.

— Не померла, а просто стала невидимою.

— Ось це і є наслідки помилки під час варіння, студенти.

— Ви хоча б попереджайте… — ображено бурмоче Ванесса, збираючи свої речі.

— Я попереджала, — спокійно каже леді Олдридж, кидаючи на неї суворий погляд.

Я хитаю головою й знову повертаюся до свого казана.

Кріс продовжує бурчати собі під ніс.

— Чому з усіх предметів у нас найгірше виходить саме цей?

— Мабуть, доля так вирішила.

— Доля — це Томас і Принц, які варять зілля краще за нас!

— Теж правда.

Коли ми нарешті закінчуємо і здаємо зразки, леді Олдридж оцінює їх суворим поглядом. Вона бере наш флакон із зіллям, струшує його й задумливо розглядає. Потім ставить назад на стіл.

— Не ідеально, але цього разу — без побічних ефектів.

Кріс театрально падає обличчям на парту.

— Я більше ніколи не хочу варити зілля…

Я сміюся у відповідь.