Розділ 42 — Мері

Мері

Минув місяць після того вечора. Ми жодного разу не обговорювали те, що сталося. Ні разу. Я намагаюся не думати про це. Не думати про те, що перечитую листи людини, імені якої навіть не знаю, по п’ятдесят разів і засинаю з думками про нього. Не думати про те, що я хотіла поцілувати Принца, бо була дупу пʼяна. 

Ми з ним поводимося так, ніби цього ніколи не було, і я вдячна йому за це.

Нічого не змінилося. Але… Чи мені здається, чи він справді став іншим. Став більш емоційним.

Це майже непомітно, але я бачу. Іноді легка тінь усмішки зʼявляється на його губах. Один раз я навіть змусила його засміятися. Усього на секунду. Але він засміявся.

І ще… Мої успіхи в тренуваннях стали очевиднішими. Ще місяць тому я ледве могла затримати його магію хоча б на секунду. Тепер я блокую її цілих п’ять. П’ять секунд. Для нього це ніщо. Але для мене — ціла вічність.

Після нашого звичного тренування я набираю повідомлення Кайлу:

«Не хочеш зустрітися в їдальні?»

«А ти хоч раз даси мені з’їсти лимонний круасан?»

Я сміюся і швидко друкую:

«Ні. Чекаю тебе через годину»

Я швидко йду знайомими коридорами й дістаюся до стіни, щоб забрати повідомлення від Тіні.

** Дорога Мері. Будь ласка, не спалюй бібліотеку. Я цього точно не переживу.
Давай так: я підкажу тобі наступну книгу. Обіцяю, там будуть твої улюблені глави… і ще трохи більше. Ти зрозумієш, про що я.

Відповідаючи на твоє питання. Так, мені теж сподобався цей фільм.
А знаєш що? У мене на прикметі є один, і я хотів би подивитися його з тобою.
Сьогодні о десятій вечора. Технічно ми будемо дивитися його разом. Просто в різних місцях.
А потім ти розкажеш, яка сцена змусила тебе перемотати. І яка — затриматися на ній трохи довше.

Ти запитала, чому я продовжую писати. Бо ти читаєш. Бо кожне твоє «P.S.» — це удар.
Бо ти залишаєш паузи, які мені доба сильно хочеться заповнити.
Якщо ми знову заговорили про твій пульс — ти не повинна попереджати. Я давно в курсі.
І будь певна: якщо опинюся поруч — перевірю. 

Обіцяю завжди бути тут.
Без підпису, якщо колись він стане зайвим.
— Тінь **

Внизу письма назва фільму.
Ого. Це дуже схоже на… Я швидко починаю писати відповідь:

** Дорогий Тінь, Анонімне побачення на відстані — звучить як дивна романтична комедія, де двоє ідіотів дивляться фільм на самоті й удають, що не закохуються.

Я в справі. Десята вечора, фільм увімкну, попкорн візьму. Можеш навіть уявити, що я сиджу, підібгавши ноги в кріслі, і лаюсь на екран, якщо герої поводяться тупо. Спойлер: впевнена, що будуть.

Слухай, ти дуже добре володієш словами. Іноді — навіть надто добре.
Знаєш, у якому місці твій лист вибив у мене повітря?
«Без підпису, якщо колись він стане зайвим.»
Чесно? Я не знаю, чи хочу, щоб він став зайвим.
Це б означало, що я знаю, хто ти. Що ти поруч.
І тоді все стане набагато складніше, мабуть.
Але… може, й не гірше.

Гаразд. О десятій. Побачимося на відстані.
— Мері

P.S. Якщо ти будеш сміятися з абсолютно ідіотських сцен — я це відчую. Не питай як. Просто знаю. **

***

Я вже сиджу за нашим столиком у їдальні, розклавши перед собою коробку з круасанами.

Поруч сидять Ліліан і Кара, трохи далі — Кайл, який, як завжди, прийшов останнім, Едгар, Пол і Кассіді, а ще кілька студентів з третього курсу. 

Як же я обожнюю ці вечори. Ми збираємося, щоб обговорити все, що сталося за день, посміятися і, звісно, поїсти круасани.

— Якщо ти сьогодні не даси мені спробувати лимонний, я офіційно оголошую війну, — заявляє Кайл, кидаючи на мене злий погляд.

Я роблю невинні очі.

— Які ж ви агресивні останнім часом. Що я роблю не так?

— Просто жадібна ти, ось що, — Кайл тягнеться до коробки, але я відразу захлопую кришку.

— Гей! — обурюється він.

— Це називається розподіл ресурсів, Кайл, — шкіриться Ліліан, забираючи в нього виделку.

— Це називається — Мері поводиться як тиран, — бурмоче Кайл, але все ж бере собі шоколадний круасан.

— Ох, перестань. Ти все одно віддаєш перевагу шоколадним, — кажу я, знизавши плечима.

— Це не скасовує того факту, що ти не ділишся, — надувається він.

Пол шкіриться і кладе лікті на стіл:

— Та годі вам. У нас тут є справи важливіші, ніж ваші круасани.

Я піднімаю брови.

— Наприклад?

— Наприклад, куди це ти так таємниче зникаєш по середах… точніше, зникала?

Я нахиляюся ближче, спираючись на руку:

— Якісь проблеми з моїм особистим життям, Пол?

— Ооо, то все-таки є особисте життя? Або, точніше сказати, було? — шкіриться він.

— Я й не приховувала.

— Але й не розповідала, — вставляє Кассіді.

Я зітхаю, відкидаючись на спинку стільця.

— Отже так, панове. Я не зобов’язана звітувати перед вами, але щоб задовольнити вашу цікавість, скажу так: кожної середи в мене були заняття, які допомагали мені розвантажити голову, але зараз я займаюся дещо іншим.

— Оу, розвантажити, значить? — Пол підморгуює.

— Ні, не так, як ти думаєш.

— Гмм, тобто без пристрасних поцілунків?

— Можливо, — усміхаюся я.

Пол ставить лікті на стіл, його погляд стає зацікавленим.

— Зачекай, тобто все-таки з поцілунками?

— Ти завжди такий цікавий чи це тільки я викликаю в тебе такий інтерес?

— Я завжди такий, але ти, безумовно, цікавий екземпляр.

Я сміюся, хитаючи головою.

— Рада, що розважаю тебе, Пол.

Ліліан фиркає:

— О боже, просто поцілуйтеся вже і закінчимо на цьому.

Я закочую очі, а Пол сміється:

— Ну, як знаєш, Мері, пропозиція все ще в силі.