Розділ 41 — Кріс

Кріс

Я швидко перехоплюю пару круасанів із коробки Мері, натягую свої «убивчі» лосини, яскраво-фіолетовий топ і вибігаю з кімнати.

Зала майже порожня. Лише кілька студентів займаються біля дальніх тренажерів, але ринг вільний. Томас уже чекає на мене. Розвалився на краю рингу, ліниво потягуючи воду з пляшки. Виглядає так, ніби щойно повернувся з відпочинку, а не готується до тренування.

— Ти знову запізнилася, цукерочко, — тягне він, не зводячи з мене погляду.

— Не починай, — відповідаю я, забираючись на ринг. — Я прийшла вчасно.

— На п’ять хвилин пізніше, ніж я розраховував, — усміхається він. — Мабуть, бездоганний смак в одязі затримав тебе перед дзеркалом?

Я закочую очі.

— Не витрачай мій час, Кірбі. Будемо битися чи ти ще трохи хочеш пофліртувати?

Він усміхається ще ширше.

— О, злючко, я можу робити і те, і інше одночасно.

— Томас… Ти можеш навчити мене блокувати магію Дарів?

Він кліпає.

— Що?

— Я знаю, що Принц вчить цьому Мері.

Він вивчає мене, схиливши голову набік.

— Хочеш, щоб я вчив тебе тому самому, чому Принц вчить Мері? Це мило, Кріс.

— Томас, не тягни. Ти можеш чи ні?

Він на секунду замислюється, потім киває.

— Добре. Але відразу попереджаю: для цього треба щоб маги були... — він обриває сам себе кидаючи на мене дивний та задумливий погляд. — Знадобиться дуже тісний контакт.

— О, перестань робити з цього привід для флірту, — закочую очі я.

— Ніякого флірту, цукерочко, — він робить крок до мене, бере мене за зап’ястя й різко притягує ближче. — Просто практика.

Хочу заперечити, але він уже підносить руку до моєї скроні.

— Заплющ очі, — каже він.

Я вагаюся, але заплющую.

— Тепер зосередься. Відчуй свою магію.

Я роблю глибокий вдих. Тепло повільно розтікається по моєму тілу.

— Тепер відчуй мою, — його голос звучить поруч, майже біля самого вуха.

Тремтіння проходить по тілу.

— Відчуй, як вона проходить крізь тебе, — його пальці ковзають уздовж мого зап’ястя, і раптом я відчуваю… щось.

Потік енергії. Він огортає мене, ніби невидимою сіткою.

— Ти блокуєш мене? — шепочу я.

— Ні, ти сама блокуєш свою магію, — відповідає він.

Я намагаюся зосередитися, але усвідомлення того, що між нами майже немає відстані, заважає. Я відкриваю очі, дивлюся на нього й бачу, як Томас усміхається.

— Цукерочко, ти або вчишся, або залипаєш на мене. Вибирай.

Я різко штовхаю його.

— Ти жахливий.

— І все ж тобі подобається, коли я тебе вчу, — шкіриться він.

— Я хочу спробувати ще раз, але без твого ідіотського флірту.

— Гаразд, гаразд, — він піднімає руки, здаючись. — Спробуємо ще раз, — каже Томас, знову роблячи крок до мене. — І цього разу постарайся не думати про те, як сильно я тебе приваблюю.

— Боже, Томас, я зараз тебе вдарю, — огризаюся я, але він лише усміхається.

— Зроби це після тренування. А поки зосередься.

Він знову бере мене за зап’ястя, але тепер міцніше стискає, ніби перевіряючи, чи зможу я вирватися.

— Твоя магія скаче, — зауважує він. — Ти знову випускаєш її назовні, навіть не усвідомлюючи.

— Бо ти мене бісиш, — крізь зуби кидаю я.

— Тоді давай спробуємо так, — він раптом змінює захват, перехоплює обидві мої руки й притягує мене до себе.

— Що ти робиш?! — я смикаюся, але він не відпускає.

— Допомагаю тобі зосередитися, — спокійно відповідає він, його голос тепер зовсім біля мого вуха.

Я різко завмираю.

— Це, до речі, заважає мені зосередитися!

— Точно? — він трохи сильніше стискає мої зап’ястя. — Бо твоє тіло зараз каже зовсім інше.

— Томас, я…

— Заплющ очі.

Я ненавиджу, що послухалася його. Ненавиджу, що дозволила собі відчути, як його магія повільно, плавно проникає в мене, ковзає під шкірою, ніби впліталася в мою власну.

— Тепер спробуй заблокувати вплив. Відчуй свою магію і спрямуй її не назовні, а всередину.

Я роблю глибокий вдих, намагаючись зосередитися. Магія Томаса відчутна, вона огортає мене. 

Я повільно випускаю свою власну магію, відчуваючи, як вона бореться за місце в цьому просторі.

— Добре, — шепоче він. — Тепер перенаправ її. Нехай вона стане твоїм захистом.

Я відчуваю, як усередині щось змінюється. Жар мого Дару починає втягуватися назад, ніби я вперше вчуся контролювати його на глибшому рівні.

Томас мовчить. Я відчуваю, як потік його магії слабшає, ніби впираючись у невидимий бар’єр.

— Виходить, — шепочу я, ледве вірячи в це.

— Не розслабляйся, — голос Томаса звучить ближче, ніж повинен. — Ще рано радіти.

Я відкриваю очі, зустрічаючи його погляд. На секунду між нами зависає тиша. Я відчуваю його тепло, силу, магію, але при цьому… мені не так уже й погано в його руках.

— Бачиш? — Томас шкіриться. — Якби я знав, що все, що потрібно для прогресу, — це притиснути тебе до себе, то зробив би це раніше.

Я відразу б’ю його коліном у живіт і вириваю руки.

— Придурок!

Він сміється, трохи зігнувшись.

— Визнай, тобі сподобалося.

— Ненавиджу тебе.

— Ага, звісно, — шкіриться він.

Я роблю кілька кроків назад, намагаючись заспокоїти дихання.

— Гаразд, ще одна спроба.

— Я знав, що тобі сподобається, цукерочко.

— Перестань мене так називати, — огризаюся я, але все ж роблю крок до нього.

— Ти так реагуєш на це, бо тобі подобається, — підморгує він.

— Томас!

— Гаразд-гаразд, — він піднімає руки, здаючись, але в очах усе та сама чортова іскра.

Він знову бере мене за зап’ястя.

— Розслабся, — його голос звучить тихіше.

Я не можу розслабитися. Його дотик уже не здається мені просто частиною тренування. Він надто впевнений. Надто привабливий. Але я кліпаю, відганяючи зайві думки.