Розділ 39 — Кріс

Кріс

Я різко розплющую очі, намагаючись сфокусуватися на стелі. Сон? Це був просто сон?

От же бляха. Ні. Це не був сон.

Мої груди важко здіймаються, дихання уривчасте, а в голові ще надто чітко звучить його голос і надто яскраво відчувається тепло його рук. Мої губи… Я проводжу по них пальцями, але відразу стискаю кулаки, відганяючи спогад.

— Як ти себе почуваєш, Кріс? — знайомий, до болю дратуючий голос лунає з мого ліжка.

Я здригаюся й різко піднімаюся, впираючись ліктями в матрац. Томас сидить на моєму ліжку, безсоромно розвалившись, ніби він тут живе. Я навіть не одразу помічаю, що в його словах немає звичної глузливості.

Я швидко оглядаю кімнату, чіпляючись поглядом за перше, що мене шокує. Ні, це не миска, над якою схилилася Мері. І навіть не те, що її знову нудить — я бачила це вже мільйон разів і навіть тримала їй волосся в такі моменти.

Мене шокує Принц.

Він тримає цю кляту миску.

І… гладить її по спині.

Оце так.

Гаразд, здається, в мене галюцинації. Або Томас не тільки вивів алкоголь, а ще й забрав у мене здоровий глузд. Я переводжу погляд на Кіріана. Той сидить, прихилившись спиною до дверей, і спокійно спостерігає за всім цим цирком, ліниво схрестивши руки на грудях.

— Я заснула? — хрипко питаю я, знову дивлячись на Томаса.

— Так, — відповідає він, продовжуючи дивитися на мене. — Усього на сорок хвилин… Тобі погано? — його голос звучить надто… турботливо?

Томас Кірбі. Турботливий.

Я, мабуть, уже померла.

— Ні, все нормально, — видихаю я, трохи нахмурившись. — Коли їй полегшає?

— Найімовірніше, це останній раз.

— Добре.

Я вже збираюся встати, коли він знову відкриває рот:

— Тобі принести води?

Я завмираю. Ні, тут точно щось не так.

— Не треба бути турботливим придурком, — бурчу я, нахиляючись ближче.

Томас не відсторонюється, лише нахиляється у відповідь, дозволяючи мені прошепотіти йому на вухо:

— Не веди себе так, ніби щось сталося.

Я відчуваю, як він усміхається, перш ніж його гаряче дихання торкається моєї шкіри.

— Я веду себе як завжди, цукерочко, — його голос звучить чортовськи низько. — Це ти зараз поводишся дивно, перешіптуючись зі мною.

Чорт.

— Злазь з мого ліжка! — шиплю я, відсуваючись від нього.

— О, солоденька, — шкіриться він, ліниво розтягуючись, — я стільки разів мріяв тут опинитися, а ти так швидко мене виганяєш?

Добре. Так, він має рацію. Він поводиться як завжди. Це я… поводжуся не так. Я стискаю щелепи, дивлячись на нього.

— Гаразд. Сиди, придурку. Але щойно їй стане краще, ви всі забираєтеся звідси.

— Звісно, відьмочко, — усміхається він, влаштовуючись зручніше. — А тепер засинай, я хочу ще раз насолодитися твоїми стогонами.

Що? Я піднімаю брови. Ні. Не може бути. Я підводжу голову й оглядаю кімнату. Вони всі дивляться на мене.

Принц. Кіріан. Томас.

Мері. Вона киває. І тут до мене доходить.

— От же бляха! — випалюю я.

Томас задоволено шкіриться.

— Це були найкращі звуки, які я коли-небудь чув у своєму житті.

Я хапаю подушку й щосили кидаю в нього.

— Геть з мого ліжка!! — кричу я, але він лише сміється, спритно ухиляючись.

Кіріан теж голосно регоче, а Мері, здається, з останніх сил намагається не засміятися.

Тільки Принц залишається незворушним, але навіть у його очах я бачу щось… невиразне.

Та байдуже. Вони всі придурки. Я відвертаюся обличчям до стіни.

— Ти подушку забула, — зі сміхом каже Томас.

Я вихоплюю її з його рук і лягаю, заплющуючи очі.