Розділ 33 — Кріс

Кріс

Після занять я заходжу до тренувальної зали.

Сьогодні ніяких зіль, ніяких клятих інгредієнтів, які вперто не хочуть працювати. Сьогодні — бій. Я глибоко вдихаю й оглядаюся, але щойно помічаю Томаса, як весь настрій руйнується.

Він чекає на мене в центрі залу, перекинувши рушник через плече, руки схрещені на грудях, а на обличчі — найдратівливіша усмішка у світі.

— Запізнюєшся, цукерочко.

— На три хвилини, Кірбі. Може, запишеш це в свій щоденник?

Він усміхається, і це лінивий, безтурботний вираз обличчя чомусь дратує мене ще сильніше.

Чорт. Він красивий.

Стоп. Що? З якого дива я думаю, що він красивий? Я злюся на себе саму й відводжу погляд, але це тільки погіршує ситуацію.

— Сьогодні будемо відпрацьовувати напад, — його голос звучить повільно, ліниво, ніби він взагалі не сумнівається, що я впораюся, але й не чекає нічого особливого.

— Чудово. Виходить, мені просто треба бити тебе, так? — питаю я, з усмішкою хруснувши пальцями.

— Ох, крихітко, мені подобається твій ентузіазм, — він ковзає поглядом по моїй фігурі й, здається, навмисне затримується на моїй стійці.

Зосередься, Кріс.

Ми стаємо один навпроти одного.

— Перше правило нападу — контролюй дистанцію, — він робить крок ближче, і я інстинктивно відступаю.

— Ти зробила це несвідомо, — він обходить мене по колу, як хижак, але не атакує. — Тобі треба навчитися керувати своїм тілом і реакцією, а не дозволяти інстинктам керувати тобою.

— А якщо мені хочеться рухатися за інстинктами? — кидаю я.

— Тоді ти програєш.

— Сумніваюся.

Я нападаю першою. Різкий випад уперед, поворот корпусу, удар зліва — він легко уникає. Я перехожу в атаку з іншого боку, але він перехоплює моє зап’ястя раніше, ніж я дістаюся до цілі. Він завмирає. Я теж.

Його пальці трохи сильніше стискають шкіру. 

На секунду здається, що повітря між нами стискається.

— Ти вагаєшся, — його голос звучить тихо та надто близько.

— Ти теж, — парирую я, смикаючи руку назад.

Він відпускає, але я відчуваю дотик ще кілька секунд.

— Давай, ще раз, — командує він, ніби нічого й не сталося.

Я повторюю напад, але використовую хибний маневр.

Цього разу він не встигає повністю ухилитися і моя рука ж торкається його плеча. Його очі спалахують. Але не роздратуванням, радше цікавістю.

— Непогано, — повільно каже він. — Може, колись ти навіть зможеш мене перемогти.

— Я й так майже перемогла.

— Не сміши мене.

Я знову атакую. Цього разу він відповідає ударом, і мені доводиться ухилятися. Я роблю підкат, але він уникає майже в останній момент, змушуючи мене розізлитися.

— Чорт би тебе побрав, Кірбі.

— А ти дій швидше, Брехарт.

Я стискаю кулаки й кидаюся вперед. Цього разу я пробиваюся крізь захист і торкаюся його грудей. Томас завмирає на секунду, а потім шкіриться.

— Гаразд, — він витирає губи тильною стороною долоні. — Це було краще.

— Дякую, Кірбі, — я саркастично схиляю голову.

— Але цього замало, — він підходить ближче, а я не рухаюся.

— Ти про що?

— Про те, що завтра ти знову прийдеш сюди. І я навчу тебе чомусь новому.

— А я бачу, ти й дня не можеш без мене, — кидаю я йому.

Він шкіриться.

— Як і ти без мене.

Я закочую очі, але… Чому серце так калатає?

Коли ми виходимо із залу, я вирівнюю дихання, відчуваючи, як піт стікає по спині, а м’язи все ще горять від навантаження. Напевно, питати дивно, але…

— Ти будеш на вечірці завтра?

Томас піднімає брову, дивлячись на мене з явною насмішкою.

— А ти хочеш, щоб я був?

Я закочую очі.

— Просто відповідай, Кірбі.

Він сміється — коротко, але, здається, щиро.

— Так, я буду.

— Один?

— Ні, — він удавано замислюється, а потім усміхається. — Я буду не один.

Я сповільнюю крок. Чорт. Чому мені не байдуже?

— Ну що ж, удачі вам, — кидаю я, навмисне легковажно.

— Не варто. Мені завжди щастить, цукерочко, — каже він, не дивлячись на мене.

І я ненавиджу той факт, що чомусь ця відповідь ріже мене зсередини.