Розділ 32 — Кріс

Кріс

Я заходжу до роздягальні, важко дихаючи.

— Гарна робота, Кріс, — чується голос Сільвії, поки вона протирає рушником мої руки.

— Дякую, але Дерек — не найсильніший боєць, — відповідаю я, розглядаючи свої подряпини.

Вона торкається ранок, і приємне тепло розливається по шкірі. Подряпини зникають, але синці залишаються.

— Вибач, — каже вона. — Я можу зцілювати тільки дрібні рани. Для глибшого впливу потрібна інша магія.

Я киваю, а потім помічаю в кутку групу бійців, які про щось жваво сперечаються. Я не втручаюся, але слухаю.

— Кажу тобі, я бачив Ріка в «Золотому Кігті», — каже один.

— І що? — ліниво відповідає інший.

— Він був одягнений, як чортів аристократ. Казав, що зірвав куш і тепер ні про що не турбується.

— А решта? Де Джейсон? Де Лукас? Їх уже кілька тижнів не було.

— Може, просто поїхали?

— Або продали себе за великі гроші.

Мене пересмикує. Хтось іде з грошима, а хтось зникає безслідно. І я чую про це вже не вперше… По шкірі пробігає холодок. Чорт, у цьому клубі явно відбувається щось дивне.

***

Я прокидаюся від глухого, ритмічного стуку в двері.

Принц.

Кожного ранку одне й те саме. Я стогну, перевертаючись на інший бік, і натягую ковдру аж до самого носа. Чому цей крижаний негідник такий пунктуальний?

Після бою кожна клітинка мого тіла ниє від утоми. Мені потрібно ще хоча б годину сну, але, звісно, ніхто мені цього не дозволить. Мері бурчить, натягуючи спортивну форму, і з роздратуванням кидає чергове образливе слово в бік Принца крізь двері. Я сонно спостерігаю, як вона збирає волосся в недбалий хвіст, роздратовано поправляє одяг і прямує до виходу.

Перед тим як піти, вона раптом кидає:

— Треба буде сьогодні сходити на шопінг.

Я хмурюся й піднімаю голову з подушки.

— Шопінг? — спантеличено перепитую я.

У цей момент вона розчахує двері, а за ними стоїть Принц. Він мовчки дивиться на неї, у його погляді читається щось незрозуміле.

— Так, шопінг, — повторює Мері, перехоплюючи його погляд. — Я хочу купити гарну сукню на завтрашню вечірку.

Вечірку? Чорт, я зовсім забула про неї.

— Ох, точно… — бурмочу я, потираючи обличчя руками. — Клятий Томас зі своїми уроками зілляваріння випалює мені мозок.

Мері сміється, але відразу цокає язиком, коли Принц глухо нагадує їй:

— Мері, нам пора. Ти вже запізнилася.

Вона закочує очі, перш ніж з шумом зачинити за собою двері. Я стогну, загортаюся в ковдру і намагаюся досчитати до ста, щоб знову заснути.

Але тепер у голові крутяться дві думки:

1. Що, чорт забирай, вдягнути на цю вечірку?
2. Чи буде мій придурок-Наставник на ній?