Розділ 29 — Мері

Мері

Після того вечора, коли Корін мене побив, минуло вже три тижні.

Я не знаю, що саме зробив Принц, але Корін зник. Він просто перевівся в інший університет. Ніхто не знав деталей, але в повітрі витало напруження, ніби всі відчували, що це було не його особисте рішення.

Я не питала. Він не говорив. Але перший тиждень після того я постійно поверталася думками до його рук. До того, як він витирав мої сльози. До того, як його теплі долоні обхопили мої, наче намагалися повернути в реальність. До того, що його погляд був не крижаним, а навпаки — дивно… м’яким. Я почала думати, може, Кіріан мав рацію, коли казав, що я суджу про людей, навіть не поговоривши з ними?

Але… я майже переконала себе, що це був сон. Бо кожного наступного ранку мене зустрічав той самий крижаний, байдужий Принц. Ніби нічого не сталося, ніби це не він стискав мою руку і був готовий спалити Коріна живцем.

А тепер… тепер він просто був моїм Наставником. Неупередженим, відстороненим, стриманим.

І ось, я знову прокидаюся від стуку в двері й помираю. Живіт зводить так, ніби всередині мене зав’язали вузлом сотню гарячих лез. Зазвичай критичні дні минають для мене непомітно, але іноді — просто пекло. Сьогодні — саме той випадок. За ніч я, здається, випила літр знеболювального зілля, але толку нуль.

Знову лунає стук.

— Принце, ну хоча б один ранок ти можеш просто дати мені поспати?! — кричу я, натягуючи ковдру до підборіддя.

Стук не припиняється. Кріс стогне з ліжка, зарившись обличчям у подушку.

— Та як же ти вже мені набрид… — бурчу я, повільно піднімаючись з ліжка.

Кожний рух відгукується болем, але я якось дістаюся до дверей, розчахую їх і, навіть не дивлячись на нього, огризаюся:

— Нікуди я сьогодні не піду! Іди до біса!

Принц мовчки дивиться на мене.

Один.

Два.

Два удари серця.

І тільки зараз я помічаю, як його погляд ковзає по мені з ніг до голови, вивчаючи, ніби намагаючись щось зрозуміти.

— Так, сьогодні не сексі-піжамка! — пирхаю я роздратовано.

Але він не реагує. Його погляд затримується на моїй руці, якою я обхопила живіт.

— У тебе щось болить? — несподівано запитує він.

Я кліпаю.

— Так! У мене критичні дні, — гарчу, очікуючи його звичної холодної реакції.

Але він… киває. Розвертається і просто йде. Я в шоці стою в дверному проході, спостерігаючи, як він без слів зникає в кінці коридору.

— Він… пішов? — недовірливо запитує Кріс, виглядаючи з-під ковдри.

— Угу… — видихаю я. — Якби я знала, що слова «критичні дні» допоможуть мені від нього позбутися, говорила б їх частіше.

Я падаю назад на ліжко, натягуючи ковдру до вух, сподіваючись нарешті заснути. Але не встигаю навіть провалитися в сон, як знову лунає стук.

— Серйозно?! — ричу я, стискаючи подушку.

Кріс пирхає й піднімається першою. Я чую, як вона голосно йде босими ногами по підлозі.

— Лежи, я відчиню, — каже вона, позіхаючи, і прямує до дверей.

Я помічаю, що на ній тільки яскраво-рожеві трусики й коротка біла майка.

— Кріс, ти б щось накинула… — ліниво кидаю я.

Вона відмахується, з шумом розчахує двері. І… замовкає.

Я різко піднімаю голову, коли бачу, як вона в шоці зачиняє двері просто перед носом Томаса й Принца.

— Мері, мабуть, це до тебе, — заявляє вона, швидко натягуючи шорти, перш ніж знову відчинити двері.

— Чого вам?! — огризається вона.

— Цукерочко, якби я знав, що ти так мене зустрічатимеш, прихопив би вина й квіти, — шкіриться Томас.

— Кажіть, що вам треба, або я зараз зачиню двері.

Принц навіть не дивиться на Кріс. Його погляд відразу зупиняється на мені.

— Томас зніме твій біль.

Я кліпаю.

— Що?..

Він киває на Томаса, який дивиться на мене з усмішкою.

— Гаразд…

Томас без зайвих слів заходить до кімнати й підходить до мене.

— Намагайся не закохатися в мене через цей вчинок, добре? — усміхається він, трохи піднімаючи руки.

Я закочую очі, але за секунду відчуваю, як тепло розливається по тілу. Біль… відступає. Я мимоволі розслабляюся, видихаючи. Вже відкриваю рот, щоб сказати дякую, але він перебиває мене.

— Не треба подяк. Просто вмов свою подружку-злючку поцілувати мене.

— Так, ти своє зробив, а тепер геть звідси! — гарчить Кріс, буквально виштовхуючи його з кімнати.

Я дивлюся на Принца. Він і досі стоїть у дверному проході.

— Дай мені десять хвилин, гаразд? — кажу я.

Він мовчки киває й іде.