Розділ 28 — Кріс

Кріс

— Ну і як побачення? — запитує Мері, коли я повертаюся до кімнати.

Вона сидить за столом, перед нею лежать книжки з зілляваріння та історії магії. У руках у неї вишнево-шоколадний круасан. Ух, оце хто не шкодує грошей, щоб щодня приносити їй цю коробку.

— Він милий, — сухо відповідаю я.

— І все? Просто «він милий»?

— Ну, мені сподобався вечір, ми непогано побалакали. Трохи пофліртували. Він сексуальний і приємний, але іскри поки що немає, — відповідаю я.

— Кріс, мені не хотілося б визнавати, але дехто має рацію. Ти стогнеш уві сні, — зі смішком каже Мері.

— Припини! Навіть не згадуй цього придурка в нашій кімнаті, — кажу я, прямуючи до ванної.

Мері має рацію… Усе побачення пройшло в роздумах про те, який Томас придурок. То поводиться так, ніби… Та пішов він до біса, тільки й робить, що дратує мене. З кожним днем усе сильніше й сильніше.

***

У п’ятницю я сиджу за робочим столом, уважно розглядаючи інгредієнти перед собою. У повітрі стоїть запах сушених трав, гірких коренів і солодких квіткових есенцій. 

Леді Олдридж із самого початку уроку нагадала, що сьогодні наше завдання — не просто зварити зілля, а й навчитися працювати в команді. Наставники мають показати нам процес, а ми — повторити його самостійно.

Я кидаю швидкий погляд на Мері, яка сидить навпроти зі своїм величним мучителем — Принцем. На диво, у них усе йде гладко. Його рухи чіткі, розмірені, ніби він уже десятки разів варив це зілля. Він не робить зайвих жестів, голос його звучить рівно й спокійно, коли він щось пояснює Мері. Вона ж, чорт забирай, уважно слухає й робить усе точнісінько так само. Їхнє зілля вже набуває потрібного відтінку, і Мері виглядає задоволеною. Я закочую очі. Звісно. Йому навіть учити когось ідеально вдається.

Ліліан і Кіріан теж чудово працюють разом, причому Кіріан періодично щось весело коментує, від чого Ліліан раз у раз усміхається. А от у мене… ну, у мене Томас.

— Цукерочко, ти збираєшся просто сидіти й милуватися моїм прекрасним обличчям чи все-таки візьмешся за роботу? — ліниво тягне він, не піднімаючи очей від свого казана.

— Як же ти мені набрид, — бурчу я, починаючи додавати інгредієнти.

Томас працює злагоджено. Він рухається швидко, але точно, ніби відчуває, як зілля змінюється на кожному етапі. З його казана вже підіймається пара, 

аромат, що від нього йде, — правильний. А в мене… У мене все не так.

Томас кидає на мене швидкий погляд.

— Ти сильно нагріла казан. Вогонь має бути трохи слабшим.

— Дякую, містере «Я в усьому ідеальний», а я й не помітила.

Я зменшую вогонь, але роздратування росте. Чому в нього завжди все виходить? Я стараюся, додаю все так, як сказала леді Олдридж, але щось усе одно йде не за планом. Томас легко рухається навколо казана, додаючи фінальні інгредієнти, і його зілля набуває потрібного кольору.

— Ну от, і знову ти облажалася, — протягує він, спостерігаючи, як мій казан і далі кипить неприродним чином.

Я стискаю зуби. Його самовдоволена посмішка мене добиває.

— Ти такий розумний, так?

Перш ніж я встигаю усвідомити, що роблю, моя рука сама собою підхоплює найближчий інгредієнт — чи то сушений корінь, чи то якусь траву — і я з викликом у погляді кидаю це в його казан.

— Ось, додай магії!

І в наступну мить… БУМ!

Густий фіолетовий дим вибухає з казана, розбризкуючи краплі зілля по всій аудиторії. Я кашляю, відмахуючись від хмар незрозумілої речовини, і чую, як леді Олдридж зітхає.

— Міс Брехарт, — її голос звучить терпляче, але суворо. — Містере Кірбі. Залишайтеся після уроку.

Я озираюся й бачу, як Томас просто дивиться на мене з широкою посмішкою, ніби це була найкраща подія за весь його день.

— Ти просто не могла втриматися, правда? — муркоче він, задоволено оглядаючи хаос, який ми влаштували.

Мері стиснула губи, щоб не засміятися, Кіріан і Ліліан виглядають зацікавленими.

— Тепер через тебе нам доведеться сидіти тут після уроку! — шиплю я.

— Через мене? Це ти влаштувала феєрверк.

— Ти мене вивів з себе!

Леді Олдридж дивиться на нас із виразом легкого розчарування.

— Якщо у вас стільки енергії, значить, ви вдвох приберете кабінет і зварите ще одне зілля. Але цього разу — разом.

Я розтуляю рота, щоб заперечити, але Томас випереджає мене.

— Із задоволенням, — шкіриться він.

— Ви маєте навчитися працювати в парі, — продовжує леді Олдридж. — Інакше у вас так і не почне виходити.

Я кидаю на Томаса спопеляючий погляд. Це найгірше покарання. А він, схоже, у захваті.

Ми залишаємося в кабінеті удвох.

Перша година минає в мовчанні. Точніше, у моєму мовчанні. Я зосереджено прибираю рештки зілля зі столів і підлоги, витираю липку субстанцію, намагаючись не думати про те, як саме вона опинилася на стелі. А от Томас… Цей негідник явно не знає, що таке тиша.

— Ти тільки глянь на це, — усміхається він, проводячи рукою по блискучому після вибуху столу. — Думаєш, тепер він ще краще проводитиме магію?

— Сподіваюся, наступного разу ти вибухнеш разом із казаном, — парирую я, навіть не дивлячись на нього.

Я закочую очі й шоркаю ганчіркою пляму так люто, ніби стираю з лиця землі його самого. Нарешті, коли в кабінеті більше не залишається слідів катастрофи, Томас неохоче закриває підручник, який гортав увесь цей час.

— Ну що, злючко, у нас є ще одне зілля, яке треба зварити. Якщо ми змушені працювати в команді, давай хоча б спробуємо не знищити цей кабінет остаточно.

— О, ти теж вирішив докласти зусиль? Який сюрприз.

— Я вмію дивувати, цукерочко, — усміхається він, підморгуючи.

Я важко зітхаю, змушуючи себе не реагувати, і зосереджуюся на тому, що в нас є. Томас мовчки приносить потрібні інгредієнти й розставляє їх на столі. Я не одразу помічаю, що він працює дивовижно спокійно, без звичної зухвалості в рухах. Він навіть акуратно зважує компоненти, звіряючи їх із рецептом, а не робить усе навмання, як я очікувала.