Розділ 25 — Мері

Мері

Наступного дня я знову йду до знайомої стіни. Вчорашній вечір, як і ніч, були наповнені безліччю подій і емоцій. Я все думаю про Тінь. Думаю про Принца. Про Корина й про те, як Томас допоміг мені… Але попри все, коли я йду до ніші — серце вже б’ється частіше, ніж зазвичай. На губах грає ледь помітна усмішка, яку я не можу стримати.

Я не впевнена, чому. То чи через очікування, то чи… через нього.

— Місяць і сонце не вороги.

Магія м’яко зсуває тканину реальності, відкриваючи нішу. Усередині — усе як завжди: чорний конверт. Але поруч — щось нове.

Я завмираю.

Це тонкий браслет. Метал темний, майже чорний, але під світлом ліхтаря він блищить, як нічне небо, всіяне зірками. Я проводжу пальцями по поверхні браслета. На внутрішньому боці вигравіювані слова:

«Світло не боїться темряви.»

Мої пальці стискаються, дихання збивається.

Це… мої слова. Моя фраза. Я відкриваю конверт, повільно розгортаючи лист, ніби боюся потривожити магію всередині.

**Мері, Ти плакала від полегшення. І знаєш — це був найпрекрасніший фрагмент твого листа. Я перечитав його тричі, перш ніж наважився взяти ручку.
Ти думала, що я дівчина. Я це знав. Це не образливо — це смішно. А ще… приємно. Бо це означає, що ти не відчувала загрози. Не боялася. А я не хочу, щоб ти коли-небудь мене боялася.
Хочу, щоб ти знала: з кожним листом, з кожним твоїм словом — мені стає легше дихати. І так, навіть тим, хто ховається в тінях, теж потрібно дихати.
Я радий, що круасани стали частиною твого ранку.
Ти хочеш поговорити вголос. Колись. Я збережу це «колись» біля серця.
Дякую за нову рекомендацію. Книга вже в мене, і я її берегу.
А тобі — дещо від мене. Це браслет. Він простий, без магії. Але на внутрішньому боці — слова. Твої.
Коли все здається надто важким — просто подивися на нього й згадай, що навіть у найтемніших куточках світу хтось усе ще тримає тебе в полі свого світла.
— Тінь **

Я перечитую лист раз, другий і не можу зупинитися. Потім надягаю браслет на зап’ястя — він лягає ідеально. Ніби був створений саме для мене.

Я сідаю й починаю писати відповідь. Руки радісно тремтять, і почерк виходить нерівним.

**Тінь, Дякую за браслет. Ти написав, що він простий, без магії. Але ти помиляєшся.
Він не простий. Ти вигравіював мої слова. Це… несподівано.
А ще мене здивувало те, що він схожий на зоряне небо. Дуже гарно.
Щодо круасанів… Ти знаєш, чому я їх так люблю? Коли я була маленькою, моя мама пекла їх кожної суботи вранці. На кухні пахло ваніллю й вершковим тістом, сонце било у вікно, а мама завжди усміхалася. З тих пір, кожного разу, коли я їм круасани — я знову там. Ніби її тепло повертається до мене через смак.
Іноді мені здається, що я говорю тобі більше, ніж комусь іншому. Дивно, правда? Ми навіть не бачилися.
— Мері
P.S. Почерк у мене не такий гарний, як у тебе. Ти що, був відмінником у школі? **