Розділ 24 — Мері

Мері

Я ховаю його лист у кишеню й починаю йти коридором у бік нашого крила.

Темно. Лампи ледве мерехтять у напівтемному просторі. Я спокійно йду, насолоджуючись тишею, поки… я не завмираю на місці.

Корин. Він іде просто мені назустріч. Моє тіло напружується. Я вдаю, що не бачу його, прискорюю крок, але він хапає мене за руку.

— Що ти робиш?! — шиплю я, смикаючись, але він тримає міцно.

— Ти принизила мене сьогодні при всіх, — його голос тремтить від люті.

Я підіймаю голову, зустрічаючись із його поглядом. Він майже іскриться від злоби, його щелепи стиснуті, плечі напружені, як у хижака перед стрибком.

— Ти грав нечесно! — огризаюся я, намагаючись вирватися.

Його губи кривляться в усмішці.

— А ти завжди чекаєш, що з’явиться рятівник-Наставник? — його голос отруйний. — Без нього ти нічого не варта.

Усередині мене щось вибухає. Я зриваюся з місця, замахується кулаком, але він очікує цього й швидко ухиляється. І тут же б’є у відповідь. Я не встигаю зреагувати. Його кулак врізається в мою вилицю. А потім ще один удар — і я відчуваю різкий біль у носі.

Я хитаюся назад, біль вибухає спалахом у голові, але я не падаю. Гнів кипить у мені сильніше, ніж біль. Я кидаюся вперед, врізаюся в нього плечем, вганяю кулак йому в ребра. Він видає коротке ричання, але не губиться. Його рука хапає мене за волосся, смикає вниз і б’є в живіт. Я намагаюся вирватися, але він хапає мене за руку, викручує її. Різкий біль пронизує плече.

— Слабачка, — кидає він із презирством, штовхаючи мене до стіни.

Я глухо вдаряюся спиною, але втримуюся на ногах. Він рухається до мене знову, його кулаки стиснуті, обличчя перекривлене злобою.

— І не смій скаржитися.

Він нахиляється ближче, дихання торкається моєї шкіри.

— Інакше весь університет дізнається, що твої батьки займалися чорною магією.

Я завмираю. Його губи смикаються в посмішці. Він відштовхує мене, відступає назад, розвертається й іде, розчиняючись у темряві коридору, а я заплющую очі, насилу вдихаючи повітря.

Вилиці пульсують тупим болем, живіт… Я хапаюся за живіт.

Чорт. Я роблю короткий вдих, намагаючись зібрати думки. У медпункт іти пізно, він уже зачинений. Якщо завтра Принц побачить мене в такому стані… Ні. Залишається тільки один варіант, який мені не подобається.

Я роблю глибокий вдих, притискаючи місце, що болить рукою, і повільно рухаюся в бік чорних дверей. Я підіймаю руку, стукаю. Тиша. Може, він спить?

Я збираюся постукати ще раз, але… Двері різко розчахуються. На порозі стоїть Томас. Його очі розширюються від жаху.

— Боже! Крихітко Мері, що сталося?! — його голос гримить на весь коридор.

Я роблю слабкий крок уперед.

— Будь ласка… — мій голос хрипкий. — Тільки не кажи Принцу. Мені потрібна твоя допомога.

Його щелепа стискається, але він одразу відступає вбік.

— Заходь.

Він обережно бере мене за зап’ястя, затягує всередину й зачиняє двері. У наступну мить я вже сиджу на його ліжку, важко дихаючи. Томас пильно дивиться на мене.

— Це займе більше часу, ніж зазвичай, — його голос жорсткіший, ніж завжди. — Ти виглядаєш просто жахливо.

Він підіймає руки, збираючись почати зцілення… Але тут двері різко розчахуються. Я здригаюся. На порозі стоїть Принц.

Щойно він заходить до кімнати, світ завмирає. Його очі одразу знаходять мене, пронизуючи наскрізь. Його погляд переливається крижаною сталлю й чимось іще — чимось, від чого всередині все стискається. На мить він просто стоїть. Оцінює. Підраховує рани. Зважує кожну краплю крові.

А потім… кидається до мене.

— Хто, бляха, це зробив? — його голос ріже повітря, обпалює шкіру.

Я не встигаю відповісти, він уже повертається до Томаса.

— Ти зможеш її зцілити? Тобі потрібна допомога?

Томас киває.

— Я зможу, але, як я вже сказав Мері, це займе більше часу, ніж зазвичай.

Принц мовчки киває.

Потім, на моє здивування, він опускається на коліна. Я не одразу розумію, що відбувається. Тільки коли його пальці обережно торкаються моїх долонь, я усвідомлюю — він тримає мене. Його руки тверді, сильні, гарячі. 

Мій Дар спалахує сам собою, і я відчуваю його емоції… Тривога, лють, занепокоєння.

Я дивлюся на його пальці, на те, як він легко обхоплює мої долоні, ніби це не просто руки, а щось більше. Він притискає їх до своїх, ніби хоче зігріти, передати щось через цей дотик. Моє серце збивається з ритму, я ловлю його погляд, і він якийсь… інший.

М’якший, але водночас темний, наповнений чимось, чого я не можу розгадати. Я не рухаюся, не прибираю руки. І він теж. Він дивиться на мене — уважно, довго. Потім… Дуже повільно, майже непомітно, великими пальцями гладить шкіру моїх долонь.

Я відчуваю, як дихання застрягає в горлі, але він не припиняє. Кожен рух легкий, ненав’язливий, ніби він робить це навіть неусвідомлено. Я відчуваю, як його долоні трохи сильніше стискають мої.

Не витримую й заплющую очі, але навіть у темряві я відчуваю його дотик. Надто інтимний для того, хто завжди тримає дистанцію. Чому він так робить? Що він взагалі робить? Я не знаю. Я не хочу знати.

Я відчуваю, як Томас збирає свою силу, спрямовуючи її в мене. Тіло перестає тремтіти, дихання вирівнюється. Я не помічаю, як минає час.

Але через кілька хвилин Томас обережно питає:

— Крихітко Мері, ти як?

Я відкриваю очі. Принц досі сидить переді мною, але його руки зникають, ніби цього ніколи й не було.

Томас поруч. І я… Я почуваюся краще.

— Добре… — тихо кажу я.

Але це питання стає останньою краплею. Місяць. Чортів місяць. Накопичений стрес. Спогади. Біль. Безпорадність. Сльози починають котитися по щоках, перш ніж я встигаю їх зупинити. Чорт. Я не можу з цим впоратися. Томас щось говорить, але я не чую.

Він зникає на мить, але за хвилину повертається з чашкою чаю. Але моя увага прикута не до нього. Принц. Він повільно підіймає долоні… Я не встигаю відсторонитися, як його пальці торкаються мого обличчя. Обережно. Дбайливо. Він витирає сльози з моїх щік. Я вперше за весь час підіймаю погляд.