Розділ 20 — Кріс

Кріс

Наступного дня ми з Мері заходимо в їдальню, і я намагаюся не показувати, як болить рука.

— Чому він тебе не зцілив? — питає Мері, поки ми набираємо їжу.

— Він хотів, але чорта з два я дам йому привід потім мені це пригадувати, — пирхаю я, перекладаючи піднос у ліву руку, бо права ніби налита свинцем.

Ми проходимо повз столик, за яким розсілася «свята трійця», і я відчуваю на собі погляд.

Томас.

Я бачу, як він дивиться на мою руку, а потім його очі на мить темніють. Я різко відводжу погляд і притискаю руку до себе, але вже запізно — він усе зрозумів. Ми сідаємо за стіл, і я намагаюся їсти лівою рукою. Спроба жалюгідна. Вилку доводиться перехоплювати кілька разів, шматки падають з тарілки, а біль у правій руці пульсує. Томас знову дивиться.

— Кріс, я піду, мені треба заскочити до Кайла, — каже Мері, допиваючи каву. — Зустрінемося в аудиторії.

— Так, звісно.

Вона йде, а я продовжую боротися з їжею. У якийсь момент психую, хапаю піднос і різко встаю, відносячи тарілку назад. Томас усе ще дивиться. Я кидаю йому у відповідь убивчий погляд: «Іди ти…», і виходжу з їдальні, звернувши в коридор. Але не встигаю пройти й кількох кроків, як хтось хапає мене за руку й різко притискає до стіни.

— Ти що твориш, придурку?! — лютую я, намагаючись вирватися, але раптом… завмираю.

Біль. Він відступає. Тепло розливається по шкірі, проникає вглиб, у кістки, стирає напругу, як хвиля змиває сліди на піску. Я здригаюся, коли розумію, що він використовує магію. Томас мовчки дивиться мені в очі, а потім повільно відпускає руку.

— Я, звісно, придурок, але навіть я не настільки тупий, щоб дивитися, як тобі болить, — його голос звучить ліниво, як завжди, але в очах є щось дивне. — Тим більше, я не хочу, щоб на твоїй красивій долонці залишився шрам.

Я кліпаю, переварюючи його слова.

— Ти? ТИ не хочеш бачити на мені шрам? — повторюю я, ніби сумніваючись, чи правильно почула.

Він шкіриться, спираючись рукою об стіну поруч із моєю головою.

— Звісно. Було б шкода, якби така краса зіпсувалася.

— Ти… — починаю я, але він перебиває мене.

— Шшш, цукерочко, — він нахиляється ближче, усмішка стає ширшою, але погляд… у ньому немає звичної легковажності. Чорт. Я відчуваю, як кров приливає до щік, але скоріше від роздратування, ніж від чогось іншого.

— Ти мене бісиш, Томас.

— Я знаю, — він самовдоволено всміхається й відсторонюється, залишаючи мене стояти біля стіни з шалено калатаючим серцем. Томас заходить у кабінет. Чорт. Я й забула, що в нас об’єднане заняття.

Я сиджу за партою, підпираючи голову рукою й розмірковуючи, чому ранкові заняття завжди такі мучительно довгі. В аудиторії тихо потріскують магічні свічки, що парять у повітрі — єдине, що додає хоч трохи затишку цьому холодному приміщенню.

— Доброго ранку, студенти, — лунає голос професора Елтона, і я ліниво підіймаю очі.

Він заходить до класу з виглядом людини, якій байдуже, слухаємо ми його чи ні. На ньому сірий костюм, який сидить ідеально, і тонкі окуляри, які він носить, навіть не потребуючи їх. За його словами, вони допомагають йому виглядати більш інтелігентно.

— Сьогодні ми розберемо творчість авторів, які писали в епоху Переломної війни, — продовжує він, кладучи на стіл товстий том із золотим тисненням. — Але перш ніж ми почнемо, мені хотілося б почути ваші думки.

Я закочую очі. Звісно, професор Елтон любить розмови.

— Скажіть, чому література така важлива у вивченні історії магічного світу? — його погляд ковзає по класу, шукаючи жертву.

Усі студенти мого курсу одразу намагаються сховатися за книжками, вдаючи, що їх не існує. Я, навпаки, ліниво дивлюся прямо на нього, знаючи, що рано чи пізно мені все одно доведеться відкрити рота.

— Міс Брехарт, — ну от, почалося.

Я стримую роздратоване зітхання й знизую плечима:

— Бо книги 

— це відображення суспільства, того, що люди думають, у що вірять і чого бояться. Війни, катастрофи, зміни у світі — усе це залишає слід у літературі.

— Прекрасне пояснення, — Елтон киває, явно задоволений.

Я відчуваю, як хтось ззаду штовхає мене в спину, і, обернувшись, зустрічаю єхидну усмішку Томаса.

— Не знав, що ти така любителька книг, — шепоче він.

— А я не знала, що ти вмієш читати, — парирую я, повертаючись назад до дошки.

Елтон тим часом відкриває книгу й починає читати:

— «І в полум’ї магії, що охопило світ, страх і ненависть спалахнули яскравіше за саме сонце…»

Я слухаю його голос, але думки пливуть. Згадую, як одного разу, ще маленькою, забралася в бібліотеку й навмання схопила книгу, яка потім змінила мій погляд на магію. У ній ішлося про тих, хто завжди залишався в тіні — цілителів, алхіміків, вартових, тих, чиї імена не вписували в хроніки. Вони були справжніми героями, але ніхто про них не знав.

— Міс Брехарт, ви з нами? — голос Елтона повертає мене в реальність.

— Так, професоре.

— Тоді скажіть, яке було основне послання автора в цьому уривку?

Я кліпаю, швидко пробігаючи по тексту очима.

— Що страх і ненависть руйнують швидше, ніж війна. Що магія — лише інструмент, а не причина зла.

Професор підіймає брови, а потім із легким кивком каже:

— Дуже точно підмічено.

Ззаду чується тихий смішок Томаса.

— Розумничка, цукерочко, мені дуже подобається тебе слухати.

Я закочую очі, але чомусь у кутиках губ мелькає усмішка. Так, можливо, література — не найнудніший предмет.