Розділ 19 — Кріс

Кріс

Після вечері я швидко забігаю в кімнату, скидаю зручний светр і натягую чорні джинси та топ. Зав’язуючи волосся у високий хвіст, я оглядаю кімнату: Мері сидить на ліжку, вибираючи шматочки з коробки з круасанами.

— Знову лимонний? — хмикаю я, натягуючи кросівки.

— Я не винна, що це найкращі круасани у світі, — з абсолютно серйозним виглядом відповідає вона, жуючи черговий шматочок.

— Якщо ти не поквапишся, я заберу їх у тебе.

— Спробуй, і я вб’ю тебе уві сні, — шкіриться вона.

Я закочую очі й вибігаю в коридор. Ідучи довгими мармуровими коридорами університету, я мимоволі всміхаюся, згадуючи, як Кайл і Мері мало не побилися за останній круасан із лимонною начинкою. Ці двоє — справжні ідіоти.

Думки про це проводжають мене аж до дверей кабінету. Я штовхаю важкі дубові двері й заходжу.

— Цукерочко, запізнюєшся, — лунає лінивий голос Томаса.

Я підіймаю погляд і одразу закочую очі. Він сидить, розвалившись на стільці, ноги витягнуті вперед, руки закинуті за голову, а на обличчі — та сама нахабна усмішка.

— Дві хвилини, Томас, — бурчу я, підходячи ближче.

— Дві хвилини — це ціла вічність, якщо чекати тебе, солодка, — шкіриться він, підводячись із місця.

— Ох, невже мій улюблений Наставник зачекався мене? — саркастично тягну я, склавши руки на грудях.

— Я чекаю не тебе, а моменту, коли ти нарешті перестанеш вибухати мої казани, — всміхається він, підходячи до великого столу, на якому вже розкладені інгредієнти.

Він не бреше. Уже два тижні я намагаюся навчитися варити хоч щось корисне, але все, що в мене виходить — це чергова димова завіса, запах чогось підгорілого й роздратування Томаса.

— Сьогодні спробуємо щось простіше, — він бере в руки невелику скляну баночку з темно-зеленим порошком. — Тримай, тобі потрібно додати три щіпки.

Я беру баночку й обережно насипаю в казанок. Вода всередині шипить, змінюючи колір на глибокий синій.

— Чудово, тепер листя вовчої трави — три штуки.

Я беру сушене листя й кидаю в казанок. Суміш починає трохи булькати, але залишається стабільною.

— Тепер обережно помішуй проти годинникової стрілки. Не надто швидко.

Я беру дерев’яну ложку й починаю мішати, намагаючись точно дотримуватися його інструкцій. П’ять разів. Сім. Десять. Суміш залишається такою ж синьою, але по краях рідини починають з’являтися легкі сріблясті іскри.

— Чудово, — схвалює Томас. — А тепер…

Але я не слухаю. Я самовдоволено всміхаюся, бо цього разу все йде ідеально. Та, мабуть, я рано радію — випадковим рухом зачіпаю ніж, який лежить поруч, і він зісковзує зі столу. Я різко смикаюся, намагаючись його впіймати, але відчуваю різкий біль — лезо ковзає по моїй долоні, залишаючи глибокий поріз.

— Чорт! — шиплю я, відсмикуючи руку.

Кров швидко починає стікати по пальцях, капаючи на дерев’яну підлогу. Томас миттєво опиняється поруч, хапає мене за зап’ястя, вивчаючи рану.

— Дай сюди. — Він нахиляється ближче, уже простягаючи руку, щоб зцілити.

Я одразу відсахуюся.

— Не чіпай мене! — різко кидаю я, вириваючи руку з його хватки.

Він дивиться на мене, і в його очах з’являється щось схоже на здивування. Але це триває лише секунду.

— Розслабся, цукерочко. — Його голос раптом стає лінивим, а в очах спалахує насмішка. — Я й не збирався.

Я примружую очі, відчуваючи, як усередині підіймається хвиля роздратування.

— Ах, ось як?! — холодно кидаю я, склавши руки на грудях. — Я що, недостатньо хороша для твоїх цілющих ручок? Чи просто не заслужила такого королівського ставлення?

Томас шкіриться ще ширше, і ця усмішка діє на мене, як червона ганчірка на бика.

— Ти занадто прекрасна для моїх цілющих ручок, — його голос стає низьким, майже оксамитовим, і мені зовсім не подобається, як звучать ці слова. Він трохи нахиляє голову, уважно роздивляючись мою закривавлену долоню. — Але рана серйозна, довго не заживе.

— Дякую, що пояснив, розумнику, — огризаюся я, підтискаючи губи. — Але твоєї допомоги я не потребую.

Я різко розвертаюся й іду до раковини, відчуваючи, як він продовжує свердлити мене поглядом. Чорт, цей придурок діє мені на нерви. Особливо тим, що постійно виявляється правим. Відкриваючи кран, я підставляю руку під холодну воду, морщачись від пекучого болю, коли рідина торкається рани. Тим часом Томас мовчки відходить до столу й спирається на нього, склавши руки на грудях, продовжуючи спостерігати.

— І що? — бурчу я, обертаючись до нього. — Так і будеш стояти тут із цим самовдоволеним виразом обличчя?

— Ну, я чекаю, коли ти усвідомиш, що без моєї допомоги залишиться шрам, — запевняє він, ліниво знизуючи плечима.

Я закочую очі.

— Відчепись, Томас.

— Гаразд, як скажеш.

Від його лінивого, майже муркотливого тону по моїй спині пробігає роздратований холодок. Я різко намотую бинт і туго затягую його на руці. Ми повертаємося до столу, і я глибоко зітхаю, намагаючись узяти себе в руки.

— Давай варити далі.

Томас з хвилину мовчить, ніби вивчаючи моє обличчя, а потім, зітхнувши, бере з полиці новий казанок.

— Спробуємо ще раз, — він ставить його переді мною, відміряючи точну кількість потрібних інгредієнтів. — Але цього разу постарайся не облитися й не порізатися, гаразд?

Я люто дивлюся на нього, але нічого не кажу, а просто починаю працювати. Цього разу я дію акуратно, чітко дотримуючись його інструкцій. Томас мовчки спостерігає, лише час від часу поправляючи мене, коли я трохи прискорююся або беру щось не в тих пропорціях. Суміш закипає, цього разу без жодних вибухів, спалахів чи їдкого диму. Я чекаю, затамувавши подих, поки колір зілля не стає насиченим золотавим. Томас простягає мені ложку.

— Пробуй.

Я недовірливо дивлюся на нього.

— Ти серйозно?

— Звісно. Якщо ти не отруїшся, значить, усе вийшло.