Розділ 17 — Кріс

Кріс

Вранці я, за традицією, прокидаюся від стуку в двері. Знову. Цей довбаний Принц. Їхнє довбане тренування. І Мері, яка знову проспала. Я загортаюся в ковдру, але за секунду чую її роздратований голос.

— Та йди ти до біса, Принц! — кричить Мері, натягуючи спортивні лосини й ледве тримаючись на ногах.

Я не можу стримати усмішку. Кожного ранку — одне й те саме.

— Надери йому сьогодні дупу, — кидаю я їй, позіхаючи й перевертаючись на інший бік.

Вона закочує очі, голосно грюкає дверима, і нарешті — тиша. Мій Наставник хоча б не будить о сьомій ранку. За це йому вже можна сказати «дякую». Я перевертаюся на живіт, закутавшись тепліше. Після нічної роботи мені треба спати. Я постійно бачу сни про бій. Про те, як вибиваю зуби своїм супротивникам. Про те, як сміюся, осідлавши переможеного й крутячи кофтою над головою. Тільки от це не сміх. Це лють. Лють на себе за те, що доводиться так заробляти.

Але тренування з Томасом мають допомогти, треба попросити його. Я бачила його в бою. Він сильний. Він швидкий. Він знає, як битися. Він може зробити мене сильнішою. Але поки що в нас тільки заняття з зіллєваріння — і це просто катастрофа. Два тижні. Нуль успіху. Але, здається, Томасу навіть подобається спостерігати за тим, що у мене все валиться з рук. 

Придурок. Поринаючи в думки, я провалююся назад у сон.

— Кріс, вставай.

Голос Мері тягне мене назад у реальність. Я привідкриваю одне око.

— Ще п’ять хвилин…

— Через годину в нас історія магії, — твердо каже вона, перекриваючи мені кисень подушкою.

Я шиплю, як розлючена кішка, й відкидаю подушку вбік.

— Гаразд-гаразд, іду!

Я сповзаю з ліжка й плентаюсь в душ. 

Мері вже перевдяглася й тепер накручує волосся в ідеальні хвилі. А мені треба зібрати себе по шматочках. Я швидко наношу тон, малюю стрілки, намагаючись хоч якось приховати втому.

— Як твоє тренування сьогодні? — питаю я, водячи пензликом по віях.

— Як завжди, — роздратовано видихає вона.

Я сміюся.

— Не сумуй, колись ти його відлупцюєш.

Я пильно дивлюся на своє відображення в дзеркалі. Я теж хочу стати сильнішою. Я теж хочу перемагати.

— А потім навчиш мене, і я відлупцюю Томаса, — додаю я, шкірячись.

Мері пирхає й каже:

— Та цей придурок будь-який бій програє, якщо ти надягнеш свій топ, — сміючись відповідає вона.

Я закочую очі, але всміхаюся. Можливо, вона має рацію.

Через пів години ми спускаємося в їдальню, обираючи їжу. Я наливаю собі каву, насолоджуючись її ароматом, коли відчуваю, що хтось стоїть надто близько.

— Хороші злючки п’ють хорошу каву? — голос Томаса лунає просто біля мого вуха.

Я скептично дивлюся на нього. Цей ідіот знову тут, і від нього несло самовдоволенням.

— Чого тобі? — грубо кидаю я.

Томас шкіриться.

— Сьогодні о шостій чекаю тебе в кабінеті.

Я закочую очі. Чудово. Чергове заняття з зіллєваріння, на якому я облажаюся. Але тут мені спадає на думку ідея. А що, якщо…

— Слухай, я хотіла тебе про щось попросити.

Томас підіймає брови, складає руки на широких грудях.

— Оу, які слова… Просити? Мене?

Я закочую очі.

— Ти можеш мене тренувати в залі? — прямо кажу я. — Хочу стати впевненішою в бою.

На секунду він дивується, але потім на його обличчі з’являється широка усмішка.

— Ухх, звісно.

Так, мені вже не подобається, як він це сказав. Він підходить ближче, схиляється до самого вуха й шепоче:

— Я з радістю змушу тебе попотіти… І з ще більшим задоволенням послухаю твої стогони.

От виродок! Я відштовхую його, рум’янець заливає обличчя.

— Ну ти й придурок!

Томас сміється, роблячи крок назад.

— Тоді завтра о сьомій вечора в залі, — він підморгує, розвертається й іде.

Чорт. Він мене бісить, але він добрий у бою. Я справді зможу навчитися чомусь корисному. Мері примружилася, оглядаючи мене.

— Ти впевнена, що хочеш це робити?

Я зітхаю.

— Я впевнена, що хочу бути сильнішою.

Я беру піднос із їжею, і ми сідаємо за стіл, але в голові вже будую план. Якщо Томас навчить мене битися — я використаю це на рингу. І тоді я перестану бути просто дівчиною в обтягуючих лосинах. Я стану тією, кого бояться. Зможу заробити репутацію й заробити більше грошей.