Розділ 15 — Мері

Мері

Уранці я йду північним коридором університету — повз закинуту арку, де майже ніхто не ходить. Порожній проліт. Стіни в тріщинах, але магія тут і досі витає в повітрі. Я торкаюся потрібного каменя.

— Місяць і сонце не вороги.

Ніша повільно з’являється, ніби виростає з повітря. Я простягаю руку всередину й дістаю другий конверт — чорний, як і минулого разу, але всередині щось важче. Серце завмирає. Озираюся. Пусто. Тільки я й тиша.

Я розкриваю лист і розгортаю тонкий аркуш.

** Мері, дякую за відповідь. Мені сподобалася твоя фраза «Світло не боїться темряви».

Нижче — список імен. Усі студенти, які зникли за останні 20 днів. Він неповний.

Серед них — троє, чиї Дари були пов’язані з маніпуляцією простором, елементами й часовими петлями.

Усі вони були відмічені Королем на третьому курсі — їх запрошували до «індивідуальних» програм.

Двоє відмовилися. Один — погодився.

Жоден із них не повернувся.

Ти маєш передати цей список своїм контактам.

— Тінь **

Я пробігаю поглядом по списку. Імена. Мені знайоме одне — Еліас Фрейн, той тихий хлопець із четвертого курсу, який тренувався з нами минулого тижня.

Серце болісно стискається. Це не випадковість.

— Світло не боїться темряви.

Лист згорає в моїх пальцях, залишаючи після себе тільки тепло й запах старого паперу.

Я знаходжу Кайла в саду за університетом. Він сидить на лавці з книжкою, ніби просто відпочиває. Я підходжу, вдаючи, що шукаю укриття від вітру.

— Я хочу випити віскі, — кидаю напівголосно, не дивлячись на нього.

Він складає книгу.

— Є привід?

— Серйозний, — кажу я. — Тінь передала список. Зниклі студенти. Дари були пов’язані з маніпуляцією простором, елементами й часовими петлями. Потрібно передати Роберту й Емілі. Терміново.

Він киває, обличчя стає серйозним.

— Добре. Завтра до світанку вони все отримають. А ти… будь обережна. Якщо вона почала давати тобі такі серйозні дані — значить, довіряє. Але це й перевірка.

— Я розумію.

І я справді розумію. Усе, що буде далі, вже не гра.

А ще за ці два тижні я знайшла місце, де можу дихати, де тиша не тисне, а заспокоює. Дах університету.

Тут завжди свіжий вітер, який приносить із собою запах дощу чи далеких лісів, а ввечері сонце фарбує небо в неймовірні відтінки помаранчевого, рожевого й бузкового. З даху відкривається величний краєвид на все місто й землі навколо — вулиці, куполи веж, що переливаються в світлі заходу, і величезні ліси, які простягаються за обрій.

Тут нікого немає, ніхто не заважає мені думати, згадувати, боротися з власними думками. Тут я можу бути собою, без страху, що хтось помітить, як мені насправді важко.

Приходячи сюди, я просто сідаю на край, свісивши ноги вниз, відчуваю, як вітер грається з моїм волоссям, і дивлюся в безкрайні далі. Це місце дає мені перепочинок. Хай на кілька хвилин, але я можу просто існувати, не думаючи про Дар, Опір, Принца, тренування, страх чи біль минулого.

Якщо робити висновок із цих чотирнадцяти днів: я вижила, але якою ціною.

Через два тижні я вже не та Мері, яка переступила поріг університету Вейранос.

Я виснажена.

Я роздратована.

Я ненавиджу рано вставати.

Я не витримую навіть п’яти секунд бою з Принцем.

Я навчилася ухилятися, але лише на три секунди довше, ніж раніше.

Але ще за ці два тижні кожен день приносив щось нове. Я почуваюся загнаною, але не можу не захоплюватися тим, наскільки насиченим стало моє життя.

Я обожнюю деякі предмети.

Я обожнюю круасани, величезну коробку яких отримую щодня.

Я дізнаюся про магію більше, ніж могла уявити.

Але найголовніше — я ще ніколи не почувалася настільки живою.