Розділ 13 — Мері

Мері

Наступні два тижні я можу назвати так: «Два тижні в пеклі, або як вижити у Вейраноському університеті».

Наступні два тижні не просто минають — вони пролітють, залишаючи мене без сил, без віри в себе і з дедалі сильнішим бажанням убити власного Наставника. Мої дні перетворюються на нескінченний кругообіг із ранніх підйомів, важких тренувань, запаморочливих лекцій і виснажливих практик. Уже за перший тиждень я зрозуміла, що університет Вейранос — не місце для слабких.

Мої тренування з Принцем — одне велике «за що?»

Кожного ранку о сьомій, чорт забирай, о сьомій ранку! — Принц чекає мене біля дверей кімнати. Завжди вчасно. Завжди з цим крижаним поглядом, який неможливо ігнорувати. Я спробувала на другий день прийти на десять хвилин пізніше. У результаті отримала не тільки найжорстокішу розминку, а й два додаткові кілометри бігу.

— Запам’ятай, Вілсек, запізнення — це прояв неповаги. І якщо ти не поважаєш мою працю, то давай хоча б поважати свій час.

Як же я його ненавиджу. Але, мабуть, найгірше те, що в мене нічого не виходить. Я не можу його вдарити. Я не можу ухилятися від його атак. Я не можу передбачити його рухів. Я не можу перемогти.

— Ти надто читабельна, Вілсек. Думаєш на два кроки вперед, а я — на п’ять, — каже він мені, легко ухиляючись від удару.

— Ти надто швидкий, — роздратовано кидаю я, важко дихаючи й відчуваючи, як м’язи ниють після багаторазового виснажливого бою.

— Ти надто повільна, — з холодною усмішкою парирує він, миттєво опиняючись за моєю спиною.

— Як ти знаєш кожен мій крок, передбачаєш кожен рух? — роздратовано питаю я.

Принц дивиться на мене спокійно, без жодної емоції, ніби я просто якась задачка, яку він давно розв’язав.

— Просто читаю твої думки, — сухо відповідає він, стаючи в бойову позицію.

Мої руки самі стискаються в кулаки. Як же він мене бісить!

— Ну звісно, — закочую очі й, роздратовано видихнувши, роблю те саме.

Клянуся, якби в мене був кинджал, він би вже стирчав у нього в грудях. І коли минулої суботи вранці я, солодко потягуючись у ліжку, подумала, що хоч у цей день можна поспати, у двері пролунав різкий стук.

— Та якого біса! — буркнула Кріс, натягуючи ковдру на голову.

Я зіщулилася в клубок, вдаючи, що сплю. Але цей виродок не пішов.

— Мері Вілсек, — його голос пролунав глухо за дверима. — У тебе п’ять хвилин.

Я вибухнула.

— Ти з глузду з’їхав?! Сьогодні ж вихідний! — підскочила я, підбігаючи до дверей.

— На полі бою вихідних немає, — спокійно відповів він.

— Та наплювати мені на поле бою! — вибухнула я.

— П’ять хвилин, — повторив він і замовк.

Він чекав. Він, чорт забирай, чекав! Я не могла повірити. Цей тиран прийшов за мною навіть у суботу. Я ричу, я стогну, я б’юся в агонії, але відчиняю шафу й починаю збиратися. Бо знаю: якщо я не вийду, він просто вломиться сюди сам.

— Твої тренування з Принцем лякають мене дедалі більше, — бурчала Кріс, усе ще зариваючись під ковдру. — Удачі, воїне світла.

— Та щоб його… — тихо бурмотіла я, натягуючи кросівки.

Вихідний день? Не в цьому житті.

Кріс ці два тижні страждає не менше за мене, правда, її особистий пекло — Томас.

— Цей придурок — найнесносніше створіння на цій планеті! — ричить вона, влітаючи до кімнати після занять.

— Що він зробив?

— ВІН ІСНУЄ! — розмахує руками Кріс.

Вона скаржиться, що він знущається з неї під час уроків, бісить її своїми жартами, спеціально робить так, щоб вона розлила зілля або неправильно розрахувала дозування.

— Клянуся тобі, або він мене вб’є, або я його, — стогне вона, падаючи на ліжко.

— Ну, якщо він тебе вб’є, то хто буде мене смішити?

— Як же ти мене бісиш, — бурчить Кріс, але я бачу її усмішку.