Розділ 12 — Мері

Мері

Приблизно годину я лежу у ванні, відчуваючи, як гаряча вода приємно розслабляє змучені м’язи. Після трьох годин, наповнених виснажливими фізичними вправами, усе моє тіло протестує. Завтра в нас історія й давня мова, а після тригодинних лекцій мій мозок сьогодні відмовився працювати, тому я не впевнена, що переживу завтрашній день. І все ж… Чорт, це шалено цікаво. Кожен урок дає нове розуміння світу магії.

Я відкидаю голову назад, заплющую очі й дозволяю собі повернутися думками до сьогоднішніх поєдинків. Мене вразило багато чого — четвертокурсники виявилися набагато сильнішими, ніж я очікувала. Їхні рухи були швидкими, точними, майже хижими.

Але найбільше… найбільше мене потряс він.

Принц.

Його сила була неймовірною. Йому навіть не треба було наближатися до супротивника, щоб змусити того впасти на коліна. Йому не потрібна була зброя — він сам був зброєю.

Він може вбити людину за секунду. І не одну.

Мене пересмикує від цієї думки, і я міцніше стискаю руки на краю ванни. Не дивно, що всі його бояться. Я бачила, як студенти дивилися на нього — з яким страхом і повагою. А тепер розумію чому.

Але найстрашніше — його спокій. Якщо він настільки сильний, то що буде, якщо його розізлити? Треба бути надзвичайно обережною з ним. Особливо тепер, коли я частина Опору.

Я ковтаю слину, відчуваючи, як неприємний холод пробігає по шкірі, попри гарячу воду. Мабуть, якщо довести його до межі, він зможе вирізати весь університет. Але чи зможе? І якщо він такий сильний…

Ця думка б’є мене блискавкою. Якщо син володіє такою руйнівною здатністю, то на що тоді здатен його батько — той, хто розв’язав стільки воєн, хто вбив моїх батьків?..

Я стискаю кулаки, мимоволі затамовуючи подих. Забагато думок, забагато емоцій. Глибоко видихнувши, я змушую себе вилізти з води й загортаюся в рушник. Годі. Треба перестати забивати голову цим.

Вирішивши лягти раніше, я перевдягаюся в піжаму, забираюся в ліжко й накриваюся ковдрою. Я вже майже провалююся в довгоочікуваний сон, коли двері раптом розчахуються, і до кімнати влітає Кріс.

Я різко підіймаюся на ліктях. Кріс виглядає так, ніби пережила апокаліпсис.

Її білосніжний топ забруднений зеленими плямами якоїсь підозрілої рідини, блакитне волосся злиплося пасмами й виглядає так, ніби вона щойно побувала в епіцентрі вибуху, а обличчя… Боже, у неї навіть обличчя в цих плямах!

— Кріс, що, чорт забирай, сталося?! — вигукую я, підводячись із ліжка й шоковано оглядаючи її з голови до ніг.

Вона гнівно жбурляє сумку на підлогу, схрестивши руки на грудях. Її обличчя палає люттю.

— Цей виродок учив мене варити зілля регенерації, — каже вона крізь зуби, а потім із саркастичною усмішкою додає: — Як бачиш, я не впоралася.

Я насилу стримую сміх, але мій погляд видає все.

— Ухх, чорт… — співчутливо тягну я, але в очах блищать іскорки веселощів.

— Не смій реготати, Вілсек! — попереджає Кріс, тицяючи в мене пальцем, і я затуляю рота, але не можу стерти усмішку з обличчя.

— Окей, окей! Просто… ти виглядаєш як жертва наукового експерименту, — я стискаю губи, намагаючись не розсміятися вголос.

Вона закочує очі й бурмоче щось нелестне про Томаса, одночасно стягуючи через голову зіпсований топік.

— Я в душ і спати. Хочу забути цей день, вечір і цього… Томаса. — Вона роздратовано скидає кросівки й прямує у ванну, залишаючи за собою слід зелених крапель на підлозі.

Я сміюся вже вголос.

Чесно кажучи, в перший день навчання я очікувала чого завгодно, і день справді був надто насичений подіями, але я точно не очікувала побачити розлючену Кріс, вкриту рештками вибухнувшого зілля.