Розділ 11 — Мері

Мері

А далі… дві години. Дві чортові години виснажливих вправ. Біг, віджимання, присідання, випади, удари, стрибки — наші тіла кричали від утоми, але містер Ванс був невблаганний. Він ніби був запрограмований на те, щоб вичавити з нас усю можливу енергію, а потім змусити працювати ще. До середини заняття я перестала відчувати ноги, а дихання перетворилося на уривчасті, збиті вдихи.

— Дихай рівно, Вілсек, — пролунав різкий голос містера Ванса. — Хаотичне дихання — твій ворог. Без контролю над ним ти не протримаєшся й п’яти хвилин у реальному бою.

Я стиснула зуби й спробувала дотримуватися його поради, змушуючи себе втягувати повітря носом, але одразу закашлялася, відчуваючи, як легені печуть. Кріс виглядала не краще — її зазвичай життєрадісне обличчя скривилося в болісній гримасі, але вона продовжувала рухатися вперед, стиснувши зуби.

Коли нарешті містер Ванс закінчив наш «розігрів» і оголосив кінець заняття, я разом із половиною першокурсників повалилася на мат, відчуваючи, як усі м’язи горять вогнем. Піт стікав по скронях, дихати було важко, а руки так тремтіли, що навіть підняти їх здавалося неможливим. Я перевела погляд на Кріс, яка лежала поруч, важко дихаючи.

— Ти жива? — слабко хриплю я, не в силах поворухнутися.

— Я?.. Ні, — Кріс повільно повертає голову до мене, її очі закотилися. — Я… це мій привид говорить.

Я б розсміялася, якби в мене вистачило сил. Але в цей момент повз нас проходять Томас і Кіріан. Вони виглядають так, ніби провели не двохгодинне тренування, а легку прогулянку парком. 

На їхніх обличчях блищать задоволені усмішки, і, звісно ж, вони не змогли пройти повз, не кинувши кілька їдких коментарів.

— Який приємний краєвид, — тягне Томас, опускаючи погляд на нас. — Хто б міг подумати, що такі небезпечні дівчата можуть так жалюгідно виглядати після одного тренування?

— Я б сфотографував цей момент, але боюся, що моя пам’ять і так запам’ятає вас у цьому ганебному стані, — додає Кіріан, шкірячись.

— Ідіть до біса, — стогне Кріс, навіть не намагаючись відкрити очі.

Я лише ліниво махаю рукою в їхній бік, не маючи сил щось сказати.

Вони сміються з нас, і я відкриваю очі, відчувши на собі чийсь погляд. Підвівши очі, я стикаюся з крижаним, нічим не виразним поглядом Принца. Він дивиться на мене рівно секунду, а потім, без жодного слова, відвертається й виходить із зали, залишивши після себе лише холодний слід у повітрі.

— От же засранець, — видихає Кріс. — Навіть не потрудився пожартувати.

— Він взагалі хоч раз жартував? Якщо вірити чуткам, цей придурок не вміє навіть усміхатися, — зі стогоном видихаю я, намагаючись сісти, але тіло відчайдушно чинить опір.

— Думаю, якщо він коли-небудь і засміється, то всі викладачі й студенти університету подумають, що сталося щось надприродне.

Ми обидві регочемо, але це більше нагадує істеричний сміх виснажених солдатів після битви. Кайлу точно сподобалося б це заняття — він любить жорстокі тренування, а я? Я просто хочу доповзти до кімнати й повалитися на ліжко.

Боже, і це тільки перший день?

Підходячи… точніше, доповзаючи до дверей нашої кімнати, ми з Кріс перезираємося, помітивши перед дверима велику, акуратно оформлену коробку. Її яскраво-зелений колір вирізняється на тлі коридору, а зверху лежить конверт.

— Ох, тільки не кажи, що це бомба, — бурчить Кріс, морщачись від болю в м’язах. Вона опускається на коліна, крекчучи, як бабуся, й бере конверт у руки. — Це тобі. — Вона простягає його мені, підіймаючи брову.

Я беру конверт, на якому акуратним почерком написано: «Для Мері». Відчуваючи якесь дивне хвилювання, розкриваю його й розгортаю записку.

— «Не знаю, які твої улюблені, тому довелося купити всі».

Кріс підіймає голову, її очі розширюються від інтересу.

— Про що це? — з цікавістю питає вона.

— Гадки не маю… — повільно відповідаю я, підіймаючи важку коробку з підлоги. Ми обидві завмираємо в очікуванні, коли я нарешті знімаю кришку.

— О Боже! — вигукує Кріс, її голос майже зривається на вереск.

Я ошелешено дивлюся на вміст. Круасани. Десятки неймовірно апетитних круасанів, ідеально викладених у кілька рядів. На внутрішньому боці кришки акуратно написані назви й описи начинок. Полуничне варення, насичений шоколад, ягоди в сиропі… Більшість із них солодкі, але є й солоні — з шинкою, салямі, листям салату.

— Скільки їх тут? — вражено питає Кріс, починаючи рахувати. — Двадцять чотири! Оце так. Від кого вони? — Вона переводить на мене запитальний погляд.

Я морщу лоба, роздивляючись записку.

— Не знаю… Тут не написано. — Передаю їй конверт.

Кріс уважно перечитує записку, а потім багатозначно підіймає брови.

— Це точно твій сексі-булочка Едгар. — Її голос звучить так упевнено, ніби вона щойно розкрила велику таємницю всесвіту.

Я замислююся, перебираючи в голові можливих кандидатів.

— Може бути… — тягну я. — Принаймні, це точно не Кайл. Він знає, які мої улюблені.

Кріс миттєво перехоплює мою думку.

— Зачекай, тоді це не може бути Едгар! Він би просто спитав у Кайла, які тобі подобаються.

— Ні, не спитав би, — заперечую я. — Кайл не знає, що я сплю з Едгаром.

Вона закочує очі, а я вже дістаю телефон, щоб написати Едгару. Швидко набираю: «Це від тебе?». Відповідь приходить миттєво:

«Що від мене?»

Я стукаю по екрану, набираючи: «Коробка з круасанами».

Минає кілька секунд, перш ніж з’являється нове повідомлення:

«Ні. Тобі хтось прислав круасани?»

Я коротко відповідаю: «Угу».

Через десять секунд приходить ще одне повідомлення:

«Схоже, ти комусь дуже сподобалася. Може, це Пол? Я бачив, як він дивився на тебе сьогодні, поки ти набирала їжу».

Я підіймаю голову й дивлюся на Кріс.

— Не Едгар. Він думає, що це Пол. Пам’ятаєш, високий хлопець із темним волоссям у їдальні?